__________

Заїр прокинулася рано, проспавши лише півночі. Другу половину до перших ранкових сутінків вона провела у молитві та медитації. Останнім часом її почали турбувати лякаючі видіння, що відкрили для Заїр темну, зовсім іншу сторону своєї душі. Особливо ж турбували сни, в яких проста служителька святого жіночого ордену не могла вловити і краплі сенсу. Вони з'являлися незрозумілі, настільки дивні образи, що дати їм зрозумілу оцінку нещасна черниця-джигьяса була неспроможна.
Вже яку ніч протягом двох ангів Заїр підхоплювалася в страху від того, що здалося і несамовито починала молитися, шепочучи слова звичного покаянного псалма. Опускаючись в алмазну асану жінка зрікалася своєї суті намагаючись возз'єднатися з вищим світлом Всесвітнього, віддатися тому Непізнаваному, чому була слугою і рабинею. І лише до ранку, коли страх видіння розчинявся вона, з болем у вигинах ніг, перемагаючи себе піднімалася і вдячно вимовляла мантру невгасного неспання. Саме усвідомлення кожної миті свого життя, як вважала Заїр, їй так не вистачало. І саме тут у ортодоксів, вона змогла зрештою дійти істинного розуміння свого служіння. Тільки дивний парадокс не давав їй досягти повного спокою та особливої ​​відчуженості: там, де мала панувати чиста споконвічність істинної віри, в місці зовсім загубленому в диких далечінь, вона, відірвана від рідних пенатів ордена Ваддя Джиг'яси, стала свідком гріховного прояву дару. Подібний дар зовсім не радував Заїр, а лише дедалі більше пригнічував, роблячи її все більш боязко замкненою, викликаючи підозри у жінок, які служили у ортодоксів. Чоловіки ж місцевого монастиря були настільки ж сліпі щодо хоч якось помітити внутрішні переживання віроїстової джиг'яси, як і в інших світах Джаннат. Заїр навіть зверхньо зневажала їх за подібну товстошкірість, але щовечора просила Всевічного про прощення за подібний гріх і заспокоєння власної гордині.
Спочатку вона сприймала прибуття на Сансару як обов'язок і святий обов'язок черниці, що виконує волю Господа і Преподобної матері. А випадковість з порятунком після катастрофи човника вважала явним і незаперечним знаменням тому. Заїр не подобалося тут майже все, а особливо вона ненавиділа холод і цей неприємний білий пісок, що перетворювався в руках, то в грудку сірого слизького каменю, то в воду, що обпалює холодом. Вона з ностальгією і сльозами згадувала часи, що минули на своїй теплій планеті, дитинство проведене на фермі діда, де на величезних полях вирощувалися злакові та бобові культури, але життя завжди залишалося аж ніяк не рясним. Невеликий модульний будиночок швидше нагадував пошматований вітрами та ураганами сарай, ніж котедж прибуткового колоніста.
Зітхнувши, Заїр спробувала пригадати обличчя свого діда. Образ складався з окремих, що залишилися в пам'яті елементів, нечітких контурів, не бажали складатися на єдиний портрет. Вона не пам'ятала ні матері своєї, ні батька, а лише дідуся, який майже весь час проводив у полі, з'являючись надвечір на вечерю та пару годин перед сном, віддаючи коханій онучці. Жінок на фермі не було, лише кілька разів на дюжину днів приходила звідкись дивна тітонька ненабагато молодша за діда і приносячи з собою продукти, солодощі і відбираючи увагу рідної та єдиної людини. Заїр боялася і не любила її, до того ж вважала негарною і зовсім неприємною людиною. Вона, ця жінка, постійно просила дідуся відпустити з нею Заїр і говорила про вигоди для самої дівчинки потрапити колись у храм, ставши служителькою Господа і віри в Нього. Не часто, але після таких розмов дідусь пив і починав плакати, розмовляючи про незрозумілі для маленької Заїр речі сам собою, інколи навіть лютуючи.
Спогади перервав слабкий, але наполегливий стукіт у двері. Насторожившись джигьяса, схрестила пальці і дозволила увійти. Вона вже добре знала, що буде далі. Під низьку стелю її келії ступила послушниця, обличчя якої було зовсім спокійним висловлюючи лагідність, але очі ледь мружилися, приховуючи горду недовіру.
- Пресвята, - почала скромно жінка, - на тебе вже чекають.
Помітивши, що увійшла опустила погляд на руки Заїр, їй довелося швидко створити подяку Всесвітнього Аль і зігнутися в поклоні. Увійшла відповіла тим самим.
- Я проведу тебе в трапезну - дорога має бути не легка.
Заїр попрямувала за жінкою одночасно злившись на все: і на малоговірких і похмурих мешканок храму, що служили в ньому, і на їхній одяг, де рукави затягувалися на зап'ястях, щоб не збирався проклятий білий пісок, що ставав потім вологою, від чого неможливо було спити. на свою слабкість, яка ніби виснаження вічного полум'я змушувало відчувати муки непередаваного сорому перед усіма цими людьми.
Шлях вузькими кам'яними коридорами виявився заплутаним, але вже досить знайомим. За ті кілька років прожитих тут Заїр нарешті змогла знайти собі орієнтири, щоб добре розумітися на лабіринтах скельного поселення ортодоксів. Адже спочатку вона буквально боялася залишати свою келію, часто смиренно молячись про прощення і жалість до себе. І тільки сховавшись від холоду ковдрою, намагаючись зігрітися під жорсткою шерстю, Заїр дозволяла собі випустити кілька сліз. Вона ще пам'ятала, що значить плакати і бути поблажливою до себе, хоча Преподобна мати, втім, як і багато старших сестер на Іннані-Ві дівчаток-підлітків, що навчали, не надто звертали на подібну чуттєвість увагу. Вся плаксивість та емоційні сплески проходили поступово і якось одразу під натиском розпорядку та жорстких правил навчання. Нескінченні правила в довгих ритуалах, медитації та заучування молитов статечним потоком вимивали з дітей усі людські прив'язки, що багато тих учениць, які досягали пубертатного віку, перетворювалися на пихатих, але холодних і похмурих статуй. Саме вони й ставали тим матеріалом, який після деяких змін віддавали у служіння – а частіше заміжжя – у високі кола влади правлячих Об'єднаної Спільноти. На щастя, як вважала Заїр, вона не потрапила до такого легіону.
Її від дідуся забрала сестра Керні, та сама, що приходила і просила його. При прощанні з єдиною та рідною людиною Заїр у страху дивилася на неприємне обличчя жінки, і усмішка тієї її лякала ще більше, ніж раніше. Вони потім довго йшли пішки до наступної ферми, практично не говорячи один одному жодного слова. Надвечір їх прийняли в будинку, де незнайомі люди досить голосно і роздратовано спілкувалися з преподобною сестрою. Заїр тоді дуже втомилася, відразу ж відмовилася від їжі і лякаючись оточуючого швидко заснула. Під ранок її розбудила дивна дівчинка, яка наполегливо гальмувала її і гидко посміхалася. Тоді вона ще плакала, вміла плакати, тихо зі схлипами. Але тепер дозволити собі подібного вона не мала права.
У широкій залі з низькою стелею і розділеною склепінчастими грубими колонами знаходилося три довгі столи. У напівтемряві хтось тихо говорив; тиша більше не порушувалася сторонніми звуками, тільки шелест кроків одягу, що прийшли, нагадував про присутніх. Скачуче у ліхтарі світло немов лякаючись то стискалося, то знову розгорялося так, що тих, хто сидів, важко було впізнати. Ранкова трапеза, як завжди, була не багата і вже розкладена по тарілках.
Коли Заїр підійшла ближче, то впізнала одного з старійшин та Головну Мати ортодоксів. Вони встали, вітаючи її.
- Вічного світла Око Його всім, хто живе! - Відповіла джигьяса. Витримуючи поставу, вона залишилася стояти чекаючи запрошення.
- Сідай, Пресвята і прийми їжу перед дорогою. Шлях вельми не близький... - почав чоловік похилого віку.
Мовчки Заїр опустилася на лаву поруч із жінкою. Цілком сива голова тієї не була покрита і відливала в напівтемряві попелом.
- Ти знаєш куди і навіщо вирушаєш, - ствердно сказала та.
Ще не торкнувшись їжі Заїр подивилася на співрозмовників. Послушниця, що прийшла з нею, тінню розчинилася в залі.
- Звичайно, - відповіла Заїр. – Ми вирушаємо до Великого чоловіка.
- Тебе супроводжуватимуть тільки сестри, - сказав чоловік, перериваючи її.
«Вони вирішили все змінити, – Заїр різко перевела погляд на жінку. - В останню мить. Значить, щось сталося. І це стосується Рона…»
- Де він? - Запитала Заїр, в її голосі була тверда наполегливість.
— Тобі не треба знати такого, жінка,— відповів старійшина. - Справи воїнів стосуються лише їх і Всесвітнього, Батька Завії.