---------

Небо було насичене бірюзовим кольором дня, що відтіняється чорнотою сплячого заходу, нічною глибиною та розсипом видимих ​​зірок. Розтягнуте павутиння перистих хмар повільно тяглося на південь, розписуючи високе склепіння в хитромудрі візерунки. Грозова сизість суцільного покривала низьких хмар швидко неслася геть, відкриваючи погляду світлий небесний простір. На якусь мить довгоочікуване світло далекого Око Ібліса прорвало завісу висвітлюючи все навколо, роблячи навколишнє більш чітким та контрастним. Чорнею самої темряви сам центр світила оточували кільця сяйва, немов німби святих, що зібралися в єдиній суті. І щоразу Око прорізала яскрава нитка світла, то опускаючись уздовж, ніби поволокою затягуючи свою темряву туманним маревом, то виникаючи впоперек зловісною зіницею, розтягуючись у чергове кільце. Але іноді багатьом доводилося неодноразово побачити, як Око ковтає чергову зірку; саме тоді наставала необхідність залишатися в печерах по кілька місяців, тому що небо обрушувало на світ нестерпний потік світла і зла, що вбиває все живе, розтоплюючи при цьому вічний лід і сніг планети.
Кірнабі опустив голову і подивився назад уздовж схилу, на якому позначився чіткий ланцюжок його слідів. Двоє його супутників ще не з'явилися. Сніг загрозливо яскраво заблищав під поглядом Ока, переливаючись нестерпним блакитом. Вітер на якусь мить перестав помсти крижану крихту і ніби притих на мить. Але цей обман був добре знайомий юнакові. До того ж небо всім своїм виглядом підказувало те, що незабаром почнеться циклон, що несе з собою хмари, наповнені гидкою крижаною крупою замість снігу. Варто поспішати.
Гучно просвистів двічі Кірнабі підхопив свою сумку і повільно пішов далі. Говорячи відверто він дуже любив подібне затишшя, коли холод гір і обпалююче тепло Ока врівноважували один одного, а небо в нагороду за довге очікування, на якісь кілька годин, ставало привітно чистим від суцільної затягнутості важких грозових хмар. І таку ідилію хотілося продовжувати до нескінченності.
Відгук супутників не змусив на себе чекати: два короткі свистки пролунали у відповідь. І як результат, через поворот з'явилися обидва аскери-прочани. Одягнені в звичні для хаджі теплі архалуки воїни побачивши, що кличе, пішли його слідами. Ледве помітні струмки пари виривалися при коротких і важких зітханнях на такій висоті. Він чекав на своїх провідників з тяжкою думкою про те, яким буде Газават, що піде за смертельним випробуванням, і чи справді воно здатне змінити його життя і долю?
Вони почали називати його Кірнабі лише зовсім недавно. На місцевій мові це означало «той, хто віщає вірний Шлях». А колись він носив зовсім інше ім'я – Расул Саліх, досить дивне та смішне для тих, хто знайшов та врятував його. Він жив у саладинів ордену мунке-сал, місцевих махатм і мудреців, які все своє життя присвятили лише одній меті, осягнути справжню сутність Вищого і самовідданого служіння Його істині.
Рятувальна капсула впала у Мідних горах, саме там, де спокійно спала вкрита вічними снігами Кайлас. Район був абсолютно недоступний ні для людей, ні для дикої звірини. Та й особливої ​​потреби лізти по стрімких і неприступних схилах Азраїль-гори не було. Лише зрідка, раз на кілька десятків Баллах, якийсь божевільний чи паломник-хаджі заради аскези чи в пошуку видінь, намагалися підкорити святу вершину. Дуже часто подібне закінчувалося смертю або божевіллям. І таємниця небесної твердині назавжди залишалася невпізнанною. До того ж, серед людей ходили дуже затяті чутки про те, що там за самою Горою існує невідома Країна світу, обитель богів, чий безперервний танець зводить з розуму кожного, хто зазирнув у заборонені дали. Відлуння цих веселощів іноді навіть проривалося у світ, і тоді було чути дивний гуркіт, а найближчий гірський хребет і долину стрясали поштовхи слідом за якими приходили дивні суховії та урагани. Після такого жителі передгір'я іноді знаходили щось дивне і незрозуміле, боячись навіть перебувати поруч і закликаючи на допомогу або місцевих федавіїв з ортодоксів, або ченців з ордена Мунке-сал.
Він не міг точно визначити, скільки часу вибирався із нескінченно засніженої країни. Захисний літний костюм лише частково рятував від холоду постійною терморегуляцією. Але коли настав дев'ятий день його блукань серед безмежних білих просторів, то довелося врешті-решт заспокоїти свій розум і змірятись з цією даністю. Знайшовши більш-менш відповідне і тихе від вітрів місце він поринув у звичну відчуженість.
Посадковий човник цілком спокійно знижувався за заданим курсом. Планета та її соціально-культурологічний розвиток був на первинній стадії, так що особливого занепокоєння щодо військово-технічної загрози не викликала. Функціонери Собору спокійно планували і здійснювали свої місії на Сансару, намагаючись при цьому брати планету під контроль, нав'язуючи своє Ембарго на відвідування її поверхні, як світу з ексклюзивною ментальністю.
З абсолютно незрозумілих і загадкових причин високотехнологічне судно було збите з поверхні та знищено. Добре, що ті, хто були пасажирами човна, розташовувалися в особливих окремих капсулах. І саме цей факт став рятівним аргументом для тих, хто опинився за бортом у момент загибелі. Він не пам'ятав ні приземлення, ні того, що проспав у капсулі. Але лише біле божевілля і обпікаючий холод нагадали ті видіння, які він бачив у Саду вплітаючись у ментальний потік зі своєю дживою.
Ченці ордену знайшли його практично змерзлим. Тіло було скам'янілим, але ще теплим, а розум помчав у вищі сфери, намагаючись знайти заспокоєння. Як пізніше з'ясувалося, біля обителі ченців-аскерів відбулися деякі події, інтерпретація яких вказувала на необхідність прямувати до Азраїль-гори. Саме на схилах Кайлас адепти ордена мали знайти того самого «посланця Всевишнього, який принесе справжню мудрість». Вони не помилилися.
Залишалася лише невелика проблема, яку Рон намагався відставляти на більш далекий термін. Для підтвердження свого статусу нав'язаного йому горцями, слід було пройти спеціальне випробування. Місце не вибиралося і було відомо їм заздалегідь. Відмова загрожувала неминучою смертю, яку виконували протягом місяця, в момент невідома і зовсім несподівана для обраного.
Подібний результат не входив у плани Рона, та й виконання настанов його ментора вимагало необхідності, чіткості дії та особливої ​​самовіддачі. Його бентежила ще одна обставина, яка слід, поки тільки зараз, брати до уваги. Цілком можливо, що надалі воно зможе відіграти певну роль у політиці нашарування векторної прогресії.
З усіх тих, хто врятувався після катастрофи, було знайдено всього двоє: Рон і сестра Заїр, яку почали почитати за його матір і уособлення Пресвятої Діви. І ніякі переконання і умовляння в протилежному не могли змінити в тому думки і вірування в дивовижну появу святого сімейства, ні гірських ченців, ні народ, що мешкає поряд з ними.
Довелося примірятися і підлаштовуватися під місцеві звичаї і вірування. Хоча, як виявилось, сама сестра Заїр була цьому рада. Ще б пак, адже подібна обставина давала певний матеріал для офіційної та плідної роботи Ваддя Джигьяси на Сансарі.
Рон чекав на своїх супутників. Він чудово знав, куди вела обрана ними дорога. І той кінцевий пункт, який чекав своєю таємничістю та невідомістю випробувань. Його залишать біля прихованого від очей вузького прорізу і чекатимуть протягом цілого Баллаха, щодня. А це майже п'ять сотень місцевих днів і ночей. Цілком може статися, що він зможе повернутися. Саме тоді воїни-аскети віддавши своїм терпінням і часом святий обов'язок покинуть прохід і звернуть свої стопи назад додому, у гірський храм ордена. Десь там, за перевалом, на схилах засніжених гір лежить його розкрита капсула. І саме там, зовсім поруч, повинен знаходитися вхід у ту саму країну, в яку так бояться вступити навіть найвідчайдушніші аскери-монахи, Пунт, житло богів. Ці боги наділені владою вирішувати долі живих, вони нагороджують їх дарами та здібностями, а також відбирають розум і спокій.
«Цілком може статися і так, що там може владарювати мати матері всієї матерії, Ілюзія. Вона здатна і на набагато більше… Навіть на те, що кожен, хто істинно шукає з легкістю, може сплутати з простим самонавіюванням».
Звернувши свій погляд далі, на блискучий засніжений схил, зовсім незайманий нічиєю ходою, Рон попрямував уперед, у напрямку кам'яної стіни, що височіла зліва в півсотні кроків. Привал був особливо необхідний усім трьом мандрівникам. До того ж ще й небо незабаром обіцяло бурю, а в скелі могло виявитися хоч і невелике, але укриття.
Провівши тут, на Сансарі, певну кількість часу, Рон тепер чудово став розуміти, чому багато місцевих із затаєним роздратуванням називали свою планету ємним словом - Завія.