РОЗДІЛ 17. СВІТ БЕЗ ДЕРЖАВ

17.1. Втрата старих структур

Держава довгий час була найстійкішою формою організації спільного життя. Вона визначала кордони, правила, ідентичність, уявлення про безпеку і майбутнє. Навіть тоді, коли люди їй не довіряли, вона залишалася фоном, на якому відбувалося життя. Держава була чимось таким, що «просто є».

На початку XXII століття це відчуття зникає. Держава не зникає раптово — вона повільно втрачає здатність бути центром. Її інституції продовжують існувати, але дедалі частіше вони не встигають за реальністю. Рішення приймаються повільно, правила виглядають застарілими, кордони — умовними.

Втрата старих структур не починається з політики. Вона починається з довіри. Люди дедалі рідше сприймають державу як джерело захисту або сенсу. Вона більше не здається гарантом майбутнього. Її обіцянки звучать абстрактно на тлі конкретних викликів.

Глобальні кризи — екологічні, технологічні, демографічні — виходять за межі національного управління. Жодна держава не здатна впоратися з ними самостійно. Це не означає, що держави стають зайвими. Це означає, що вони перестають бути достатніми.

Поступово зникає ідентифікація через громадянство. Воно залишається юридичним статусом, але втрачає емоційний центр. Люди все рідше відповідають на питання «хто ти» назвою країни. Важливішими стають інші приналежності.

Старі структури трималися на ієрархії і стабільності. Новий світ побудований на швидкості і гнучкості. Держава, створена для контролю території, погано пристосована до реальності, де влада, знання і вплив рухаються через мережі.

Втрата державної центральності не означає анархії. Вона означає втрату єдиного центру. Влада розсіюється. Відповідальність стає фрагментованою. Це створює простір для нових форм організації — і для нових ризиків.

Багато хто переживає цю втрату як страх. Держава давала ілюзію порядку навіть тоді, коли не справлялася. Без неї світ здається нестабільним. Але ця нестабільність не обов’язково є занепадом. Вона може бути переходом.

Втрата старих структур — це не кінець спільного життя. Це кінець знайомої форми.

І саме в цій порожнечі між тим, що більше не працює, і тим, що ще не оформилося, починає народжуватися нова політична уява.

17.2. Мережеві спільноти

Коли держава перестає бути головним осередком організації, люди починають шукати інші форми належності. Ці форми не завжди мають територію, прапор чи центр. Вони виникають навколо інтересів, цінностей, спільного досвіду або спільної загрози. Так поступово формується мережеве суспільство.

Мережеві спільноти не будуються зверху вниз. У них немає єдиного центру ухвалення рішень. Вони складаються з вузлів — людей, груп, ініціатив — які з’єднані між собою горизонтальними зв’язками. Сила такої структури — у гнучкості. Вразливість — у відсутності стабільної відповідальності.

У мережевих спільнотах належність більше не є довічною. До них входять і з них виходять. Вони можуть швидко зростати і так само швидко розпадатися. Це дає свободу, але позбавляє тривалості. Спільність стає процесом, а не станом.

На відміну від держави, мережеві спільноти рідко обіцяють безпеку. Вони радше пропонують підтримку. Не універсальну, а ситуативну. У кризі вони можуть бути ефективнішими за інституції, але у довгостроковій перспективі часто виявляються нестійкими.

У таких спільнотах змінюється природа лояльності. Люди більше не відчувають обов’язку перед абстрактною структурою. Лояльність спрямована на конкретні зв’язки, конкретних людей, конкретні цілі. Це робить спільноти теплішими — і крихкішими.

Мережеві спільноти легко перетинають кордони. Вони можуть бути глобальними за масштабом і водночас локальними за змістом. Людина може одночасно належати до кількох мереж, не вважаючи це суперечністю. Ідентичність стає багатовимірною.

Проте мережі не є нейтральними. Алгоритми, платформи, інфраструктури формують те, які зв’язки можливі, а які — ні. Видимість, вплив і голос розподіляються не випадково. Невидима архітектура мереж стає новою формою влади.

У світі мереж легко мобілізувати людей — і важко утримати спільну відповідальність. Рішення часто приймаються швидко, але їхні наслідки розмиваються. Ніхто не є остаточно відповідальним, бо всі лише частина мережі.

Мережеві спільноти кидають виклик уявленню про політику як управління. Вони більше схожі на екосистеми, ніж на механізми. У них важко провести межу між приватним і публічним, між особистим і спільним.

Мережі не замінюють держави повністю. Вони заповнюють простір, який держава більше не здатна утримувати.

І саме в цій напівоформленій реальності людству доводиться вчитися жити без центру, не втрачаючи здатності діяти разом.

17.3. Локальне і глобальне

У світі без держав напруга між локальним і глобальним перестає бути теоретичною. Вона стає щоденним досвідом. Людина живе одночасно у конкретному місці — з його кліматом, ресурсами, сусідами — і у глобальному просторі зв’язків, інформації та впливів. Ці два виміри більше не збігаються автоматично.

Глобальні мережі створюють відчуття присутності всюди. Події в іншій частині світу можуть впливати на рішення тут і зараз. Цінності, ідеї, конфлікти поширюються швидше, ніж здатність локальних спільнот їх осмислити. Глобальне стає близьким — але не завжди зрозумілим.

Локальне, у свою чергу, повертає собі значення через обмеження. Саме на місцевому рівні відчувається нестача води, їжі, енергії, безпеки. Саме тут наслідки рішень стають відчутними тілесно. Локальне не є меншим масштабом глобального — воно є іншим типом реальності.

Напруга виникає тоді, коли глобальні норми намагаються діяти без урахування локального контексту. Універсальні рішення часто ігнорують специфіку місця. Те, що виглядає справедливим у глобальній логіці, може бути руйнівним на місцевому рівні.