7.1

Наступного ранку в палату тихо постукали. Дарина лежала, повернувшись обличчям до стіни, і не відповіла. Двері відчинилися, і вона почула незнайомі кроки — легкі, але втомлені.

— Добрий день, доню…

Дарина повільно повернула голову. У дверях стояла жінка років п’ятдесяти п’яти. Невелика, худорлява, з сивиною в темному волоссі, зібраному в тугий вузол. У руках вона тримала пакет із фруктами й термос. Очі її були червоні від сліз.

— Я Галина Степанівна… мама Сашка, — тихо сказала жінка й несміливо підійшла ближче. — Можна?

Дарина мовчки кивнула. Галина поставила пакет на тумбочку й сіла на стілець біля ліжка. Довго дивилася на забинтовані руки Дарини, на її бліде обличчя.

— Я приїхала вчора ввечері, як тільки Сашко зателефонував, — почала вона. Голос тремтів. — Він усе розповів. І про те, що ти… що ти хотіла…

Жінка не договорила. Витерла очі хустинкою.

— Я не знаю, з чого почати. Мабуть, з того, що мені дуже шкода. За все.

Дарина мовчала, дивлячись у стелю.

— Мій син… він не злий, — продовжила Галина. — Він порядний. Боягузливий, але чесний. Я сама його таким виховала. Казала завжди: «Не лізь, не сперечайся, терпи — і все буде добре». Ось і терпів. Терпів, коли ті хлопці знущалися з нього у школі. Терпів, коли пан Бузиняк кричав на нього, як на собаку. А тоді… тоді не витримав. Побоявся за мене. Вони сказали, що посадять мене за крадіжку. Я ж справді нічого не крала, доню. Але хто б повірив кухарці?

Галина взяла Дарину за руку — обережно, поверх бинтів.

— Я знаю, що він винен. Знаю, що мав зупинити ту машину. Мав зателефонувати в поліцію. Але він не герой. Він звичайний хлопець, який дуже злякався. А тепер… тепер він намагається виправитися. Кожного дня. Я бачу, як він мучиться. Як не спить ночами. Як боїться тебе торкнутися, щоб не налякати.

Дарина тихо заплакала. Сльози текли беззвучно.

— Я втратила дитину, — прошепотіла вона. — Вчора. Через крововтрату.

Галина закрила рот долонею. Її плечі затремтіли.

— Господи… — прошепотіла вона. — Бідна моя дівчинко… Я так шкодую. І за тебе, і за ту маленьку душу. Може, воно й на краще… щоб не росла без любові. Але тобі від цього не легше, правда?

Вона погладила Дарину по волоссю.

— Сашко сказав, що хоче залишитися з тобою. Не через угоду. Не через адвокатів. А тому, що відчуває відповідальність. Він каже: «Мамо, я не можу її кинути. Вона вже й так усе втратила». Я спочатку не розуміла. Думала — навіщо йому це. А тепер дивлюся на тебе… і розумію. Він хоче хоч якось виправити те, що зламав.

Дарина повернула голову й уперше подивилася Галині в очі.

— А якщо я не зможу? — тихо запитала вона. — Якщо я ніколи не зможу дивитися на нього без страху? Якщо кожен раз, коли він заходить у кімнату, я згадую ту ніч?

Галина кивнула.

— Тоді не треба силувати себе. Ніхто не має права вимагати від тебе любові. Але, може, хоч спокій? Хоч можливість не боятися, що тебе знову зламають. Сашко готовий спати на дивані хоч десять років. Готовий працювати на трьох роботах. Готовий просто бути поруч, якщо ти дозволиш.

Вона витерла сльози.

— Я не прошу тебе пробачити його. Я прошу лише дати йому шанс стати кращим. І дати собі шанс жити. Бо якщо ти підеш… мій син цього не переживе. Він уже й так ледь тримається.

Дарина довго мовчала. Потім ледь чутно сказала:

— Я не знаю, чи зможу. Але… я спробую не вмирати. Принаймні зараз.

Галина всміхнулася крізь сльози й обережно, дуже обережно обійняла Дарину. Та не відсторонилася. Просто лежала, відчуваючи тепло чужої, але щирої людини.

У палаті стало трохи світліше.

Мати Сашка залишилася сидіти поруч, тримаючи Дарину за руку, поки та не заснула. Уперше за багато днів — без снодійного.

Любі читачі наступні розділи роману будуть опубліковані в моєму ТГ каналі https://t.me/ladacor. 

Щиро на вас чекаю!!!

​