6.3

Дарина повільно відкрила очі. Біла стеля, запах ліків, тихе пискання апаратів. Лікарня. Знову.

Тіло було важким, ніби налите свинцем. Руки стягнуті бинтами, у вені — крапельниця. Вона спробувала поворухнути пальцями — гострий біль пронизав зап’ястя. Спогади поверталися уривками: ванна, ніж, червона калюжа, голос Сашка, який кричав її ім’я.

Вона не померла.

Ця думка впала важким каменем у груди. Дарина заплющила очі й відвернулася до стіни. Сльози тихо потекли по скронях.

— Доброго ранку, — тихо сказала лікарка, підходячи до ліжка. — Як ви себе почуваєте?

Дарина не відповіла. Вона дивилася в порожнечу.

Лікарка помовчала, потім сіла на стілець поруч.

— Ви втратили дуже багато крові. Ми ледь встигли. Ще трохи — і було б пізно. Але є інша новина… Дуже важка.

Дарина повернула голову. Її очі були порожніми.

— У вас стався викидень, — м’яко сказала лікарка. — На фоні сильної крововтрати та шоку організм не зміг втримати вагітність. Ми зробили все можливе, але… дитина не вижила.

Дарина мовчала. Довго. Потім тихо, майже беззвучно, прошепотіла:

— Добре.

Лікарка здивовано підняла брови.

— Вибачте?

— Добре, — повторила Дарина. Голос був хрипкий і байдужий. — Так краще. Я не хотіла цю дитину. Я не могла її любити. Тепер… тепер її немає. І мені не треба буде дивитися на неї й згадувати їхні обличчя.

Сльози текли, але обличчя залишалося майже нерухомим.

— Я шкодую, що не померла, — сказала вона раптом. — Мені було так легко там, у ванні. Тихо. Нічого не боліло. Ніякого страху. Ніяких спогадів. А ви мене повернули. Навіщо?

Лікарка взяла її за руку — обережно, щоб не зачепити бинти.

— Дарино, це нормально — так почуватися після всього, що ви пережили. Травма, примусовий шлюб, постійний страх… Ви дійшли до краю. Але ви живі. І це шанс.

— Який шанс? — гірко посміхнулася Дарина. — Жити з чоловіком, якого я боюся? Народити дитину від ґвалтівників і дивитися на неї щодня? Знати, що ті троє досі гуляють на свободі й посміхаються мені в ресторанах? Я втомилася. Я дуже втомилася бути сильною.

Вона повернула голову до вікна. За склом сіре осіннє небо.

— Якби я померла… Марійка б плакала, але звикла б. Батько сказав би, що це Божа воля. Сашко… він би нарешті звільнився. А я б просто перестала існувати. І все. Ніякого болю. Ніякої порожнечі всередині.

Лікарка мовчала. Вона бачила багато таких випадків, але щоразу це було важко.

— Ви можете злитися на мене, — тихо сказала вона. — Можете злитися на весь світ. Але дайте собі хоч маленький шанс. Хоча б один день. Один тиждень. Ми знайдемо психолога, соціальну службу, варіант, як вам допомогти. Ви не зобов’язані жити так, як хоче батько чи обставини.

Дарина закрила очі. Сльози текли безперервно.

— Я хотіла, щоб усе закінчилося, — прошепотіла вона. — А тепер у мене навіть дитини немає. І я не знаю… чи мені сумно, чи полегшало. Я нічого не відчуваю. Тільки порожнечу.

У палату тихо зайшов Сашко. Він стояв біля дверей, блідий, з темними колами під очима. У руках — маленький пакет з речами. Він почув останні слова.

Їхні погляди зустрілися. У його очах був страх, провина й щось нове — відчайдушне бажання бути поруч.

Дарина відвернулася до стіни.

— Іди, — тихо сказала вона. — Мені ніхто не потрібен.

Але Сашко не пішов. Він сів на стілець біля ліжка й мовчки залишився. Просто був поруч. Без слів. Без обіцянок.

Дарина лежала й думала, що якби вона померла вчора, то не довелося б знову відчувати цей важкий, липкий біль, який називається життям.

Але вона була жива.  
І це було найстрашніше.

.