6.2

Дарина залишилася у квартирі зовсім одна. Сашко пішов на нічну зміну й мав повернутися тільки під ранок. Тиша тиснула на скроні. Вона відчувала як задихається. Від болю. Від ненависті. Вона ненавиділа тих покидьків, що скоїли з нею це. Дитину, яка зародилася у її животі. Себе врешті решт...

 Вона довго сиділа на кухні, дивлячись на свої руки. Потім повільно встала, відкрила шухляду й дістала найгостріший кухонний ніж.

Руки не тремтіли. У голові було дивно тихо.

Вона сіла на підлогу у ванній кімнаті, щоб не забруднити весь будинок. Закотила рукави. Шкіра на зап’ястях була блідою й тонкою. Дарина притулила лезо до лівої руки й натиснула. Спочатку несильно. Потім сильніше. Біль був гострим і чистим. Кров одразу виступила яскраво-червоною смужкою й потекла по шкірі.

— Вибачте мені… — прошепотіла вона. — Всі вибачте…

Друга рука. Глибше. Кров текла сильніше, капаючи на білу плитку. Дарина відкинулася спиною до стіни й закрила очі. У голові стало тепло й легко. Вона думала про Марійку, про те, як сестра тепер залишиться зовсім одна. Про дитину, якої вона так і не змогла полюбити. Про Сашка, якого їй нав’язали. Про того чоловіка в ресторані, який посміхнувся їй, ніби нічого не сталося.

Кров текла рівно й тихо. Дихання сповільнилося.

Сашко повернувся раніше, ніж планував. Начальник відпустив його о пів на другу ночі. Він тихо відчинив двері й відразу відчув — щось не так. У повітрі стояв важкий, солодкуватий запах крові.

— Дарино?!

Він кинувся до ванної. Двері були не зачинені. Дарина сиділа на підлозі, голова відкинута до стіни, очі напівзаплющені. Навколо неї — велика червона калюжа. Ніж лежав поруч.

— Ні! Ні, тільки не це! — закричав він.

Сашко впав навколішки, схопив її руки й сильно стиснув зап’ястя, намагаючись зупинити кровотечу. Кров просочувалася крізь його пальці.

— Дарино! Прокинься! Дивись на мене!

Він однією рукою тримав її зап’ястя, другою схопив рушник і туго перетягнув обидві руки вище ран. Дарина ледь ворухнулася.

— Навіщо… — прошепотіла вона слабко. — Відпусти… мені так важко…

— Я не відпущу! — майже кричав Сашко. Голос його зривався. — Ти не підеш. Чуєш мене? Не підеш!

Він підхопив її на руки, виніс з ванної й поклав на диван. Кров просочувалася крізь рушники. Сашко однією рукою тримав її, другою викликав швидку. Голос у нього тремтів:

— Швидку! Терміново! Жінка порізала вени… втратила багато крові… будь ласка, швидше!

Він сів на підлогу біля дивана, не відпускаючи її рук. Притискав рушники з усіх сил. Дарина була блідою, майже прозорою. Очі її ледь відкрилися.

— Сашко… — тихо сказала вона. — Я не можу більше… Я втомилася боятися…

— Я знаю, — відповів він, і по його щоках текли сльози. — Я знаю. Але ти не можеш піти. У тебе буде дитина. І… я тут. Я буду тут. Навіть якщо ти мене ненавидиш. Навіть якщо ніколи не пробачиш.

Він гладив її по волоссю мокрою від крові рукою й повторював як молитву:

— Тримайся… тримайся, будь ласка… не йди…

Коли приїхала швидка, Сашко не відпустив її руки. Він поїхав разом з нею до лікарні, сидів у машині, тримаючи перетягнуті рушниками зап’ястя. Медики швидко працювали. Дарину поклали на каталку.

В операційній він залишився за дверима. Сидів на пластиковому стільці, весь у крові, і дивився на свої долоні.

Він врятував її.  
Але розумів, що справжнє спасіння тільки починається.

Дарина лежала під крапельницями й думала крізь туман: «Він знову мене врятував… Навіть він…»

І це було найстрашніше.



 

​