6.1

Сашко повернувся з роботи пізніше, ніж обіцяв. Було вже пів на восьму вечора. Він відчинив двері квартири ключем, який Дарина залишила йому, і відразу відчув — щось не так. У повітрі висіла важка тиша, а в кухні горіло тільки маленьке світло над столом. Він насторожився.

— Дарино? — тихо покликав він.

Відповіді не було.

Він скинув куртку й зайшов до кімнати. Дарина сиділа на краю ліжка, підібгавши ноги під себе. Обличчя її було блідим, очі червоні й опухлі від сліз. Трудова книжка лежала поруч на ковдрі, так і не розгорнута. Руки вона міцно стискала на животі, ніби захищаючи дитину від чогось невидимого.

Сашко зупинився у дверях.

— Що сталося?

Дарина не відразу відповіла. Вона підняла очі, і в них було стільки болю, що йому стало важко дихати.

— Я була в ресторані… — голос її тремтів. — Забрати трудову. А там… там сидів він. Один з тих трьох. Той високий. Він мене впізнав. Посміхнувся. Ніби нічого не було. Ніби я… ніби це все жарт.

Сашко відчув, як у грудях щось стискається. Він зробив крок уперед, але зупинився, побачивши, як Дарина мимоволі відсунулася.

— Він нічого не сказав? Не підходив?

— Ні. Просто дивився. І посміхався. А я… я впала. Почала кричати. Не могла зупинитися. Усі дивилися. Оксана мене ледве заспокоїла. Я ридала на підлозі, як божевільна. — Дарина затулила обличчя руками. — Я не могла встати. Не могла дихати. Мені здавалося, що він зараз підійде і… все повториться.

Сашко мовчав. Він стояв посеред кімнати, стискаючи кулаки так сильно, що кісточки побіліли. У голові спливали картинки тієї ночі: ліс, багаття, крики Дарини. І він — за кермом. Мовчить.

— Вибач, — тихо сказав він нарешті. — Я повинен був… щось зробити. Хоча б попередити тебе, що вони ще в місті.

Дарина гірко посміхнулася крізь сльози.

— А що ти міг зробити? Ти сам тепер мій чоловік тільки через те, що тебе змусили. Ми обоє тут через них.

Вона встала й підійшла до вікна. Дощ знову почав стукати по склу.

— Я боялася йти туди. Але думала, що вже можу. А виявилося — ні. Один погляд — і я знову там, у тому лісі. На землі. І вони наді мною.

Сашко зробив ще один крок ближче, але не торкався її.

— Якщо хочеш, я сам піду туди завтра. Заберу все, що потрібно. Або знайду іншу роботу для тебе, де не треба виходити з дому. Хоч щось.

Дарина повернулася до нього. У її очах не було злості — тільки втома й страх.

— Сашко… я не знаю, як жити далі. Кожного разу, коли я виходжу на вулицю, мені здається, що вони десь поруч. А тепер ще й ти… ти теж частина цього. Ти був там. Ти знав. І навіть якщо ти не торкався мене — ти не зупинив їх.

Вона замовкла. Сашко опустив голову.

— Я знаю, — тихо відповів він. — І я не прошу, щоб ти мені пробачила. Я просто… намагаюся не робити гірше. Якщо тобі легше, щоб я пішов — скажи. Я можу пожити у матері якийсь час.

Дарина довго мовчала. Потім тихо похитала головою.

— Ні. Не йди. Я боюся залишатися одна ще більше, ніж бути з тобою.

Вона повернулася до ліжка й лягла, повернувшись обличчям до стіни. Сашко постояв ще трохи, а потім тихо вийшов на кухню. Сів за стіл і поклав голову на руки.

Він чув, як Дарина тихо плаче в сусідній кімнаті. І розумів, що сьогоднішній випадок у ресторані — це лише початок. Її страх не зникне. А він, чоловік, якого їй нав’язали, не знає, як допомогти. Бо сам є частиною того жаху, від якого вона намагається втекти.

У маленькій квартирі знову запанувала важка, густа тиша.  
Тільки дощ за вікном і тихі ридання за стіною нагадували, що вони все ще живі.
 

​