5.3

Дарина довго збиралася з духом, перш ніж вийти з квартири. Уже третій день вона повторювала собі, що треба забрати трудову книжку. Без неї не можна влаштуватися на нову роботу, а гроші закінчувалися. Сашко пішов на склад ще до світанку, залишивши на столі двісті гривень і коротку записку: «Якщо що — телефонуй».

Вона одягнула стару куртку, пов’язала шарф і вийшла на вулицю. Дощ перестав, але повітря було холодним і вологим. Дорога до центру Львова зайняла майже годину. Знайомий ресторан «Під липою», де вона колись працювала офіціанткою та прибиральницею, стояв на тихій вуличці неподалік від парку. Серце калатало дедалі сильніше, коли вона підходила до знайомих дверей.

Всередині майже нічого не змінилося. Ті самі дерев’яні столи, приглушене світло, запах кави й смаженого м’яса. За барною стійкою стояла Оксана — старша офіціантка, з якою Дарина колись працювала.

— Даринко… — тихо ахнула Оксана, побачивши її. — Ти як? Ми чули… Господи, що з тобою сталося…

— Мені потрібна трудова книжка, — тихо, майже пошепки сказала Дарина. — Я швидко. Тільки заберу і піду.

Оксана кивнула й пішла до підсобки. Дарина залишилася стояти біля входу в зал, намагаючись не дивитися на столи. Але погляд мимоволі ковзнув по залу.

І вона його побачила.

За дальнім столиком біля вікна сидів один з тих трьох. Високий, широкоплечий, у дорогій чорній куртці. Той самий, що першим підійшов до неї в парку. Той, що бив її по обличчю й шепотів «стерво». Він сидів з двома друзями, сміявся й пив каву, ніби нічого не сталося. Ніби не було тієї ночі в лісі. Ніби не було її криків.

Час зупинився.

Дарина відчула, як земля пішла з-під ніг. Ноги стали ватяними. У вухах загуділо. Вона хотіла відвернутися, втекти, але тіло не слухалося. Її погляд зустрівся з його очима.

Він упізнав її.

На мить на його обличчі промайнуло здивування, а потім з’явилася зла, презирлива посмішка. Він навіть не відвів погляду. Навпаки — підняв чашку, ніби вів тост, і тихо сказав щось своїм друзям. Ті теж повернули голови.

Дарина відчула, як у грудях щось лопається.

— Ні… — прошепотіла вона. — Ні…, ні…, ні…

Коліна підігнулися. Вона схопилася за край столу, але руки не тримали. Тіло почало труситися. Сльози бризнули з очей. Дихання стало уривчастим, коротким, ніби їй не вистачало повітря.

— Відпустіть мене… — вирвалося в неї голосно, хоча ніхто її не тримав. — Будь ласка… не треба…

Люди в залі почали обертатися. Оксана вибігла з підсобки з трудовою книжкою в руках і миттєво все зрозуміла.

— Дарино! Дариночко, що з тобою?!

Але Дарина вже не чула. Вона повільно осіла на підлогу, притискаючи руки до грудей. Істерія накочувала хвилями. Вона захлиналася риданнями, тіло тряслося, ніби в лихоманці.

— Це він… це він був там… він мене бив… він…

Слова виривалися уривчасто, майже беззвучно. Вона затулила обличчя долонями й почала гойдатися вперед-назад, як маленька дитина.

— Не дивіться на мене… не дивіться… я не хочу… заберіть мене звідси…

Оксана кинулася до неї, обійняла за плечі, але Дарина пручалася, кричала крізь сльози. Кілька відвідувачів підвелися. Хтось уже діставав телефон.

Той чоловік за столиком спокійно поклав гроші на стіл, встав і, не поспішаючи, вийшов через чорний хід. Навіть не озирнувся. Ніби нічого не сталося.

Дарина продовжувала ридати на підлозі ресторану, де колись працювала. Тіло тряслося так сильно, що вона не могла встати. У голові крутилася лише одна думка: «Вони всюди. Вони досі вільні. А я… я тепер назавжди зламана».

Оксана гладила її по спині й тихо повторювала:

— Все добре, все добре… зараз ми тебе заберемо звідси…

Але для Дарини вже нічого не було добре.

Вона прийшла забрати трудову книжку.  
А знайшла лише новий доказ, що її пекло ніколи не закінчиться.
​