5.2

Ранок у маленькій квартирі на околиці Львова був сірим і тихим. За вікном мрячив дрібний осінній дощ. Дарина прокинулася рано — ще до того, як задзвенів старий будильник. Вона лежала кілька хвилин, слухаючи, як Сашко тихо дихає на дивані в сусідній кімнаті. Потім тихо встала, намагаючись не скрипнути дверима.

На кухні було холодно. Вона накинула теплу кофту поверх сорочки й почала готувати сніданок. Руки її діяли майже механічно: поставила воду на чай, розбила три яйця на сковороду, нарізала хліб. Запах яєчні повільно розійшовся по квартирі. Дарина робила все мовчки, намагаючись не думати. Але думки все одно приходили.

Вона боялася цього ранку. Боялася залишатися одна в цій чужій квартирі. Боялася тиші, яка залишиться після того, як Сашко піде. Боялася власних думок і того маленького життя, що вже ворушилося всередині неї.

Коли яєчня була готова, вона поставила тарілку на стіл, налила чай у дві чашки й тихо покликала:

— Сашко… сніданок.

Він з’явився за хвилину — заспаний, у старій сірій кофті й джинсах. Волосся скуйовджене. Він зупинився на порозі кухні, ніби не знав, чи можна заходити.

— Доброго ранку, — тихо сказав він.

— Доброго, — відповіла Дарина, не піднімаючи очей.

Вони сіли за маленький кухонний стіл один навпроти одного. Між ними стояла тарілка з яєчнею, хліб і дві чашки чаю. Сашко взяв виделку, відкусив шматок і на мить закрив очі.

— Дякую, — сказав він щиро. — Дуже смачно. Я вже давно не їв нормального сніданку.

Дарина лише кивнула. Їй було важко дивитися на нього. Кожного разу, коли вона бачила його обличчя, у голові спливали уривки тієї ночі: чорна машина, ліс, багаття. Вона не знала, чи він каже правду, що не торкався її. Ця невідомість гризла її зсередини.

Сашко швидко доїв, допив чай і відсунув тарілку.

— Я піду на роботу, — сказав він, встаючи. — Знайшов тимчасову — розвантажувати фури на складі. Платять щодня. Буду ввечері, десь о сьомій.

Дарина стиснула пальці під столом. Серце закалатало сильніше.

— Добре, — тихо відповіла вона.

Сашко взяв куртку, яку вчора повісив на стілець. Уже біля дверей він зупинився й повернувся.

— Якщо щось треба… телефонуй. Я залишив свій номер на холодильнику. І… не бійся. Я не буду приходити рано. Дам тобі спокій.

Він хотів сказати ще щось, але тільки кивнув і вийшов. Двері зачинилися тихо, з легким клацанням замка.

Дарина залишилася одна.

Вона сиділа за столом і довго дивилася на порожню тарілку Сашка. Тиша квартири здалася їй оглушливою. Кожний звук — капання крана, шелест дощу за вікном, далекий гул машин — змушував її напружуватися. Вона обхопила себе руками й спробувала дихати рівно.

«Я не можу так жити, — подумала вона. — Не можу залишатися тут одна щодня».

Страх повільно піднімався зсередини. Страх, що хтось постукає у двері. Страх, що вона почне думати про ту ніч. Страх перед дитиною, яка росла в ній. Страх перед Сашком, який тепер був її чоловіком за документами, але залишався чужим чоловіком у її домі.

Дарина встала, підійшла до вікна й притулилася чолом до холодного скла. Дощ стікав по шибці тонкими струмками. Вона дивилася, як Сашко йде двором, піднявши комір куртки, і відчувала дивну суміш полегшення й ще більшого страху.

Тепер вона була зовсім одна в цій квартирі.  
З чоловіком, якого не любила.  
З дитиною, якої боялася.  
І з тишею, яка лякала її найбільше.

Вона повернулася до столу, прибрала тарілки й почала мити посуд. Руки тремтіли. Кожного разу, коли крапля води падала в раковину, Дарина здригалася.

Ще один день їхнього спільного життя почався.  
І він уже здавався їй нескінченним.
 

​