5.1

Перша ніч у спільній квартирі виявилася найдовшою в їхньому житті.

Дарина лежала на вузькому ліжку, заплющивши очі, але сон не приходив. Кожного разу, коли вона чула, як Сашко ворушиться на дивані в сусідній кімнаті, її тіло напружувалося. Серце калатало так сильно, що відлунювало у вухах. Вона не знала, чи може йому довіряти. «Я був тільки за кермом», — повторила вона його слова подумки. Але хіба це має значення? Він був там. Він бачив усе. І нічого не зробив.

Руки знову лягли на живіт. Дитина ворухнулася — слабко, але відчутно. Дарина здригнулася. Це була не її дитина. Це була дитина насильства. І тепер вона мала народити її в шлюбі з чоловіком, якого боялася.

Олександр не спав теж. Він лежав на старому дивані, дивлячись у тріщини на стелі. Кімната була холодною, ковдра тонкою. Він думав про матір. Сьогодні ввечері вона зателефонувала — голос тремтів від сліз. «Сину, ти зробив правильно. Вони обіцяли, що нас не чіпатимуть…» Він запевнив її, що все гаразд, але сам у це не вірив. Бузиняки могли передумати в будь-який момент.

Він уявив Дарину за стіною. Яка вона зараз відчуває? Ненависть? Страх? Огиду? Він не міг звинувачувати її. Якби хтось зробив таке з його сестрою (якби вона була), він би вбив того чоловіка. А він сам став частиною цього жаху.

Близько третьої ночі Дарина тихо встала. Їй захотілося пити. Вона вийшла на кухню, намагаючись не шуміти. Сашко лежав із заплющеними очима, але вона бачила, що він не спить — дихання було нерівним. Коли вона наливала воду, склянка дзенькнула об кран. Сашко рвучко сів.

— Вибач… — тихо сказала Дарина, не повертаючись до нього. — Я просто хотіла попити води…

— Все нормально, — відповів він хрипко. — Не бійся мене. Я… я не торкнуся тебе. Ніколи. Обіцяю.

Дарина поставила склянку й повернулася обличчям до нього. У слабкому світлі вуличного ліхтаря, що пробивалося крізь тонку штору, вона вперше за весь день по-справжньому подивилася на нього. Він виглядав зламаним. Не агресивним. Не хижим. Просто втомленим і винним.

— Я не знаю, чи можу тобі вірити, — сказала вона тихо. — Я пам’ятаю тільки машину… і те, як ви мене тягли. Я не знаю, чи ти мене… чіпав.

Сашко опустив голову.

— Не чіпав. Клянусь. Я сидів за кермом і дивився в дзеркало. Я чув, як ти кричала. І я… я нічого не зробив. Це моя провина. Я боявся втратити роботу. Боявся за маму. А тепер… тепер я тут.

Мовчання знову повисло між ними, важке й липке.

Дарина поставила склянку в раковину.

— Я не хочу цього шлюбу, — сказала вона майже пошепки. — І ти теж не хочеш. Ми просто двоє чужих людей, яких змусили грати в сім’ю.

Сашко кивнув.

— Я знаю. Але якщо я відмовлюся… вони посадять мене надовго. А маму — теж. Твій батько забрав заяву. Якщо я вийду з гри — все почнеться заново.

Дарина повернулася до спальні. Уже біля дверей вона зупинилася.

— Я народжу цю дитину, — сказала вона, не обертаючись. — Але я не знаю, чи зможу її любити. І я точно не знаю, чи зможу жити з тобою.

Двері зачинилися тихо.

Олександр знову ліг на диван і заплющив очі. Сльоза скотилася по його щоці й впала на подушку.

Перша ніч їхнього шлюбу закінчилася так само, як і почалася — у холодній, важкій тиші двох чужих людей, яких доля насильно зв’язала разом.

Завтра мав початися їхній перший спільний день. І жоден із них не знав, чи вистачить у них сил прожити його.

​