4.3

Реєстрація шлюбу відбулася через тиждень після візиту адвокатів до Сашка в СІЗО. Тихо, майже таємно, у маленькому відділі РАГСу під Рівним. Ні святкового весілля, ні гостей, ні навіть нормальних квітів. Лише холодний зал із потрісканими стінами й державна реєстраторка, яка явно хотіла швидше закінчити.

Дарина стояла в простій сірій сукні, яку їй дали в центрі. Вона тримала в руках маленький букетик штучних квітів і дивилась у підлогу. Поряд з нею стояв Олександр — у дешевому темному костюмі, який йому позичили. Обличчя його було бліде, під очима — темні кола від безсонних ночей у камері.

Вони майже не розмовляли. Дарина не знала, чи брав участь Сашко у зґвалтуванні тієї ночі. Вона пам’ятала лише силует за кермом, мовчазного водія, який не сказав жодного слова. Чи торкався він її? Чи просто мовчки виконував накази? Ця невідомість мучила її найбільше. Бо тепер вона стала заручницею ситуації.

Реєстраторка монотонно зачитувала текст:

— Олександр  та Дарина, чи згодні ви взяти шлюб?

— Згоден… — тихо відповів Сашко.
— Згодна… — майже беззвучно прошепотіла Дарина. Але вмить відчула камінь який важким вантажем лягав на серце.

Коли треба було обмінятися обручками, їхні руки зустрілися на мить. Обидва здригнулися й швидко відсмикнули пальці, ніби обпеклися. Кільця були прості, мідні, куплені поспіхом. Вони ледве налізли на пальці.

Після реєстрації вони вийшли на холодний ґанок. Осінній вітер гнав сухе листя по асфальту. Батько Дарини стояв осторонь, тримаючи Біблію. Він коротко кивнув — ніби поставив галочку у своєму списку. Він виконав угоду: забрав заяву з поліції. Справу закрили «за примиренням сторін» за кілька днів до весілля.

Тепер Дарина й Олександр залишилися самі.

Вони сіли в стару позичену машину. Сашко вів, міцно тримаючи кермо. Дарина сиділа поруч, відвернувшись до вікна. Між ними лежала густа, важка мовчанка.

— Я… не знаю, що сказати, — нарешті тихо вимовив Олександр, не відриваючи погляду від дороги. — Мене змусили. Адвокати сказали: або я одружуюся з тобою і беру провину на себе, або мене посадять довічно, а маму — за крадіжку.

Дарина стиснула руки на колінах. Вона не знала, чи вірити йому.

— Я теж не хотіла цього шлюбу, — відповіла вона холодно. — Мій батько сказав, що інакше забере дитину й залишить мене в центрі назавжди. Я навіть не знаю… чи ти теж був там…, чи ти мене…

Вона не договорила. Слова застрягли в горлі. Сашко зрозумів усе без пояснень.

— Я був тільки за кермом, — тихо сказав він. — Я не торкався тебе. Але… я не зупинив їх. Я мовчав. І за це я теж винен.

Дарина відвернулася ще сильніше до вікна. Сльози тихо котилися по щоках. Вона не знала, чи може йому вірити. Не знала, чи зможе коли-небудь дивитися на нього без страху й огиди.

Коли вони приїхали до маленької орендованої квартири на околиці Львова, стало ще важче. Дві кімнати, стара меблі, запах цвілі. Вони стояли посеред порожньої кухні, як двоє чужих людей, яких насильно з’єднали.

— Я спатиму на дивані, — сказав Сашко, опустивши очі. — Ти лягай у кімнаті.

Дарина мовчки кивнула. Вона зайшла до спальні, зачинила двері й сіла на край ліжка. Руки мимоволі лягли на живіт. Там росла дитина, батько якої міг бути будь-ким із тих трьох. А тепер у неї був чоловік, якого вона боялася й не знала.

Олександр залишився на кухні. Він сів за старий стіл, поклав голову на руки й довго сидів так. Він щойно одружився з дівчиною, яку допоміг зґвалтувати. Вона носила під серцем дитину, а він навіть не міг сказати їй правду до кінця — боявся, що вона не повірить.

Двоє чужих людей, пов’язаних шлюбом проти своєї волі, сиділи по різні боки тонкої стіни й відчували лише холодну, важку порожнечу.

Ні любові. Ні довіри. Ні тепла.

Лише мовчазний біль і страх перед спільним майбутнім, яке почалося сьогодні.

 

​