3.2

Олександр Бульбаш  сидів на металевій лавці в холодній камері СІЗО  у Львові й дивився на сіру, потріскану стіну. Руки його досі тремтіли. Він, всього лише  25-річний водій сім’ї Бузиняків, ніколи не думав, що опиниться тут — за ґратами, у вонючій камері, серед чужих людей.

Усе сталося рано-вранці. Сильний стукіт у двері маленької прибудинкового приміщення, де жила прислуга на території великого маєтку Бузиняків. Поліцейські в бронежилетах увірвалися всередину, перелякавши його матір, яка працювала в них кухаркою вже дванадцять років. Сашка миттєво надягли наручники, навіть не дозволивши нормально одягнутися. Мати плакала й благала, але її відштовхнули. «Це непорозуміння!» — кричала вона, але двері зачинилися, і Сашка повезли.

У слідчому кабінеті йому офіційно представили обвинувачення: співучасть у груповому зґвалтуванні, вчиненому за попередньою змовою групою осіб (частина 3 статті 152 КК України). Слідчий холодно дивився на нього:

— Ти був за кермом. Ти знав, куди везеш. Ти не зупинив їх. Мабуть, й сам трахав ту дівку. Ти — співучасник.

Сашко мовчав. Він справді знав усе. Чув, як хлопці сміялися на задньому сидінні, як тягнули ту дівчину в машину, як вона кричала й благала. Але що він міг зробити? Він просто водій. Жив із мамою в маленькій кімнаті й на ті кошти що давали Бузиняки вони йшли на ліки для матері Сашка. Хоча вони  добре платили, давали їжу з панського столу, іноді навіть премію. А головне — пан Бузиняк обіцяв «вирішити всі питання», якщо щось піде не так.

Тепер мажори — син Бузиняка і його двоє друзів — сиділи під домашнім арештом у своїх розкішних будинках. Їх теж затримали того ж ранку, але вже ввечері дорогі адвокати домоглися зміни запобіжного заходу.   Виявиться, що проти них  недостатньо доказів, немає ризику втечі,  доброчесна репутація. Сашко гірко посміхнувся в камері. Звичайно. У них татові гроші, впливові знайомі, просторі квартири з відеокамерами. А він — простий водій, який живе в прибудинковій халупі разом із мамою-кухаркою хворою на діабет.

У СІЗО було холодно й сиро. Сусіди по камері — двоє дрібних крадіїв — уже встигли розпитати, за що його посадили. Коли почули про зґвалтування, відвернулися. Навіть серед кримінальників такі справи вважалися особливо брудними.

Сашко думав про матір. Зараз вона, мабуть, стоїть на кухні в маєтку Бузиняків і плаче, чистячи картоплю для тих самих людей, чиї сини його сюди посадили. Чи дозволять їй залишитися на роботі? Чи виженуть обох — і її, і його речі — на вулицю? Ця думка була страшнішою за саму камеру.

Він запам’ятав обличчя Дарини тієї ночі — перелякане, в сльозах, з розбитою губою. Він чув, як вона кричала «відпустіть мене», як благала. Але він мовчав і тиснув на газ. «Це не моя справа», — повторював він собі тоді. Тепер ці слова здавалися найжалюгіднішими в його житті.

Сашко знав, що буде далі. Адвокати Бузиняків уже, мабуть, готують папери, щоб повністю перекласти провину на нього. Скажуть, що саме водій «підбурював» хлопців, що саме він запропонував «покататися». А мажорів виправдають або дадуть умовний термін. Бо так завжди буває: водій або охоронець сідає, а «хлопці з хороших сімей» повертаються до свого звичного життя.

Він поклав голову на холодну стіну. Страх і сором душили його. Він міг би зупинити машину. Міг би відмовитися везти їх у ліс. Але боявся втратити роботу, боявся гніву Бузиняка-старшого, боявся, що мама залишиться без шматка хліба.

Тепер він заплатить за цей страх роками за ґратами, а троє мажорів сидітимуть удома під домашнім арештом, гратимуть у PlayStation і чекатимуть, коли «все владнається».

Увечері йому принесли скромну передачу від матері — трохи їжі й теплий светр. Сашко притиснув светр до обличчя й тихо заплакав. У СІЗО запанувала довга, важка ніч.
​