3.1

Дарина лежала, повернувшись обличчям до вікна, коли двері палати тихо відчинилися. Вона повернула голову й завмерла. У дверях стояв Стас. У руках він тримав маленький букет білих хризантем — її улюблених. На ньому була та сама світла сорочка, яку він завжди одягав на церковні служіння. Серце Дарини стиснулося від хвилі тепла й надії. Вона так довго чекала на нього.

— Стасику… — прошепотіла вона слабким голосом і спробувала підвестися на ліктях.

Він зачинив двері й нерішуче підійшов до ліжка. Поставив квіти на тумбочку, але не сів поруч, а залишився стояти на відстані. Його погляд ковзав по її побитому обличчю, по синцях на руках, по блідій шкірі. Він виглядав наляканим.

— Привіт, Дарино… — голос у нього тремтів. — Я… я прийшов, як тільки дізнався.

Дарина простягнула до нього руку, але Стас зробив маленький крок назад. Цей рух уколов її сильніше за будь-який біль.

— Я так рада, що ти тут, — тихо сказала вона, намагаючись посміхнутися розбитими губами. — Мені було дуже страшно. Я думала, що більше нікого не побачу… Ти ж не залишиш мене, правда?

Стас опустив очі. Він м’яв у руках край своєї сорочки, переминаючись з ноги на ногу. Мовчав довго. Занадто довго.

— Дарино… — нарешті вимовив він, і голос зрадив його. — Я… я не знаю, як тобі це сказати.

У Дарини похололо всередині. Надія, яка щойно з’явилася, почала швидко танути.

— Що? — прошепотіла вона. — Що сталося?

Стас глибоко вдихнув, ніби готувався до стрибка у холодну воду.

— Мої батьки… Вони категорично проти. Вони дізналися про все. Про те, що сталося в лісі. Батько сказав, що не може дозволити мені одружитися з… з такою дівчиною. Він каже, що це гріх, що ти тепер… нечиста. Мати плакала всю ніч і повторювала, що в церкві люди почнуть пліткувати. Що наше весілля стане скандалом.

Дарина дивилася на нього широко розплющеними очима. Слова били, ніби удари.

— Стасе… — голос її затремтів. — Але це ж не моя провина… Вони мене силою… Ти ж знаєш мене. Я любила тебе. Ми планували спільне життя…

Стас опустив голову ще нижче. Він не міг дивитися їй в очі.

— Я знаю… Я все розумію. Але батьки… Вони сказали, що якщо я одружуся з тобою, то вони мене з дому виженуть. І з церкви теж можуть виключити. Я… я не можу піти проти них. Я не такий сильний, Дарино. Я боюся. Боюся осуду, боюся втратити все. Я завжди був слухняним сином. Я не можу…

Він замовк. Руки його тремтіли. Дарина бачила, як він боїться навіть сказати ці слова вголос. Боягуз. Звичайний боягуз, який ховається за спиною батьків і церковних правил.

Сльози покотилися по її щоках. Спочатку тихо, а потім ривком. Вона затулила обличчя долонями й тихо заридала. Плечі тряслися. Біль, який накопичувався останні дні, вирвався назовні.

— Ти обіцяв… — шепотіла вона крізь сльози. — Ти казав, що будеш зі мною завжди. Що ми разом пройдемо все. А тепер… тепер ти кидаєш мене, як непотрібну річ?

Стас зробив крок уперед, ніби хотів обійняти її, але зупинився на півдорозі. Руки безсило опустилися.

— Вибач мені… — тихо сказав він. — Я справді любив тебе. Але… я не можу. Мені дуже шкода.

Він стояв і дивився, як Дарина плаче. Не наважився підійти ближче, не наважився витерти їй сльози. Просто стояв, блідий і переляканий, як хлопчик, який злякався відповідальності.

— Я залишу тобі квіти… — пробурмотів він наостанок. — І буду молитися за тебе.

Стас повернувся й швидко пішов до дверей. Він навіть не оглянувся. Двері зачинилися за ним тихо, майже беззвучно.

Дарина залишилася одна. Вона схопила букет хризантем і з силою кинула його на підлогу. Білі пелюстки розлетілися по всій палаті. Ридання стали ще сильнішими. Вона плакала голосно, захлинаючись, ніби хотіла виплакати весь біль, всю зраду, всю безнадійність.

Вона втратила не лише нареченого. Вона втратила останню надію на те, що хтось зможе її прийняти такою, якою вона стала після тієї ночі.
​