1.3

Коли Дарина повільно прийшла до тями, навколо все ще панувала густа лісова темрява. Багаття вже майже догоріло, лишаючи лише червоні вуглини, що ледь освітлювали галявину. Тіло її було важким, ніби налите свинцем. Кожен подих віддавався гострим болем у ребрах, губи й щоки пекли, а між ніг відчувалася пекуча, ниючий біль. Одяг був повністю розірваний і розкиданий по землі. Руки досі залишалися зв’язаними за спиною, шкіру на зап’ястях саднило від мотузки.

Чоловіки вже закінчили. Вони стояли трохи осторонь, застібаючи штани й голосно сміючись. Високий витер руки об її светр, який валявся поряд, і презирливо плюнув у бік.

— Ось так, лялько. Тепер знатимеш, як відмовляти, — кинув він холодно.

Інший, той самий, що колись намагався поцілувати її в кав’ярні, підійшов ближче й нахилився над нею. Його дихання все ще пахло алкоголем.

— Якщо комусь розкажеш — ми повернемося. І наступного разу візьмемо й твою маленьку сестричку. Запам'ятай це добре.

— Що ти тут розсівся? Придурок, — гаркнув високий до третьго амбала. — Валимо.

Вони не стали чекати його відповіді. Просто зібрали свої речі, загасили останні вуглини й пішли до машини.  Третій наздогнав їх на ходу. Дверцята грюкнули, мотор заревів, і авто швидко зникло в темряві, лишаючи після себе лише запах вихлопних газів і тишу, яку порушував лише шелест вітру в кронах дерев.

Дарина залишилася одна. Сльози текли беззвучно, змішуючись із брудом і кров’ю на обличчі. Вона відчувала себе зламаною, брудною й абсолютно безсилою. У голові крутилася лише одна думка: «Я жива… Я ще жива». Але ця думка не приносила полегшення — лише гіркий, пекучий сором і страх за майбутнє.

Вона спробувала підвестися. Руки, зв’язані за спиною, не давали нормально рухатися. Дарина перевернулася на бік, потім на живіт і, кусаючи губи від болю, почала повільно повзти до краю галявини. Кожний сантиметр давався з неймовірними зусиллями. Гілки дряпали шкіру, камінці врізалися в коліна й живіт. Вона не знала, скільки часу минуло — може, хвилини, а може, ціла година. Час у лісі втратив значення.

Нарешті вона дісталася вузької лісової дороги. Тут було трохи світліше — крізь дерева пробивалося слабке світло від далеких ліхтарів траси. Дарина спробувала встати на ноги. Ноги тремтіли, підгиналися, ніби були з вати. Вона зробила кілька нетвердих кроків, тримаючись за стовбур дерева, але сили швидко полишили її. Тіло похитнулося, і вона важко впала на холодний асфальт узбіччя.

Лежачи на дорозі, Дарина важко дихала. Сльози душили її. Вона думала про сестру, яка зараз, мабуть, уже спить удома й нічого не підозрює. Про батька, який, повернувшись із церкви, знову почне читати свої молитви, не помічаючи її відсутності. Про Стаса, який чекає на неї завтра зранку з букетом квітів, як завжди. Як вона тепер дивитиметься йому в очі? Як житиме далі з цим важким, чорним тягарем усередині?

Дорога була порожня. Лише далекий шум машин іноді долинав звідкись. Дарина спробувала підвести голову, але навіть цей рух віддався новим спалахом болю. Вона знала, що не може тут залишатися. Якщо ніхто не проїде — вона просто замерзне або втратить свідомість знову. Зібравши останні сили, дівчина спробувала підповзти ближче до краю дороги, щоб її було краще видно. Кров із розбитої губи знову потекла, залишаючи темні краплі на сірому асфальті.

Раптом у далині з’явилися два маленькі вогники фар. Вони повільно наближалися. Дарина не знала, хто це — може, випадковий водій, а може, ті самі чоловіки повертаються. Страх і надія боролися в її грудях. Вона спробувала підняти руку, але зв’язані зап’ястя не давали навіть помахати. Губи її тремтіли під заклеєним скотчем. Вона могла лише тихо стогнати крізь нього, сподіваючись, що хтось почує.

Авто наближалося. Світло фар ставало дедалі яскравішим, заливаючи дорогу холодним білим сяйвом. Дарина востаннє напружила всі сили й повернула голову в бік світла. Її очі, повні сліз і відчаю, дивилися просто на машину.
 

​