1.2

Чоловіки продовжували дивитися на Дарину, а вона відчайдушно думала, як втекти. Може, відвернути їхню увагу? Але як саме? Вони відразу все зрозуміють. Вона стояла наче вкопана, не в змозі поворухнутися.

— Ти що, язик проковтнула, красуне? — грубо кинув один з амбалів.

— Точно німа. Ну нічого, це навіть на краще. Менше метушні з нею буде, — засміявся інший.

— Ходімо з нами. Вип’ємо, поспілкуємося, — сказали вони й схопили її за руки.

Дарина була так перелякана, що справді не могла вимовити жодного слова. Вона лише відчайдушно хитала головою, намагаючись сказати «ні». Але чоловіки не слухали. Вони тягнули її за собою.

— Ні, відпустіть мене! Я не буду! — нарешті вирвалося в неї.

Та один з амбалів миттєво затулив їй рота міцною долонею. Дарина брикалася, намагалася вирватися, але марно. Її вже тягнули до якогось авто. У відчаї вона щосили вкусила пальці нападника. Чоловік скрикнув від болю, сердито глянув на неї й замахнувся. Сильний удар по обличчю відкинув її голову назад. Дарина відчула на губах солоний смак крові.

— Стерво! Тільки спробуй зробити так ще раз, — люто закричав він.

Її скрутили й силою запхали в автомобіль. Дарина пручалася й намагалася закричати, але дарма. Їх було троє, і вони були набагато сильніші. У машині її затиснули з двох боків двоє велетнів, а третій сів спереду біля водія. Виявилося, в них був ще й водій.

— Рушай, — коротко наказав той, що сидів попереду.

За хвилину авто вже мчало невідомо куди. Дарину охопив жах. А ще — тугий, важкий відчай і гнів через несправедливість того, що відбувалося. Якщо вони її вб’ють, ніхто навіть не дізнається. Як тепер буде її молодша сестра без неї? Батько їй життя не дасть — здасть до інтернату або змусить гарувати з ранку до вечора. Цього вона боялася найбільше.

Через деякий час, який здавався вічністю, авто зупинилося. Один з чоловіків силою витягнув її на вулицю. Навколо панувала непроглядна темрява. Дарина вдивлялася в неї й зрозуміла, що вони десь на трасі біля лісосмуги. Її повели кудись углиб. Незабаром вони опинилися в лісі, між високих дерев.

Чоловіки швидко розпалили багаття й хижо посміхалися до неї. У темряві блиснуло скло — у них із собою був алкоголь. Вони відкрили пляшку й почали по черзі пити.

Навіщо вони привезли її сюди? Що збиралися робити?

Ніби відповідаючи на її німе питання, один з них заговорив:

— Я тебе декілька разів бачив. Ти ж працюєш у кав’ярні, так?

Дарина кивнула, сльози текли градом по її щоках. Вона схлипувала й важко дихала.

— Пам’ятаєш, як ти мене відшила? Тричі. І навіть ляпаса дала. А я просто хотів тобі сподобатися. Тому й поцілував… 

Так от, знай: я ненавиджу, коли мені відмовляють, — гаркнув він.

Чоловік насунувся на неї й навис, наче скеля. Потім грубо схопив за підборіддя, зірвав скотч і поцілував — жорстко, з люттю, ніби хотів володіти нею тут і зараз. Він силою розтулив їй рота й засунув язик. Дарині було огидно й мерзотно. Але вона нічого не могла вдіяти.

Її повалили на землю й почали грубо здирати одяг. Чоловіки мацали її в інтимних місцях. Дарина била їх ногами, але це лише ще дужче дратувало нападників. Один з них почав щосили її бити. Удари були такі сильні, що зрештою вона не витримала й втратила свідомість.

 

​