1.1

Пізній вечір огорнув Львів темрявою. Лише вуличні ліхтарі розсіювали м’яке золотаве світло, створюючи тиху, майже магічну атмосферу. Дарина йшла додому після довгого робочого дня. Її кроки тихо відлунювали по асфальту, а навколо панувала тиша, яку порушували лише далекий шум автомобілів та приглушені звуки ночі.

Дівчина відчувала сильну втому, що важко лягла на плечі, але в глибині серця все ще жевріла маленька іскра надії. Нічне місто, яке зазвичай здавалося безтурботним, цього разу сприймалося як тихий співрозмовник, що уважно слухав її думки. Звивисті вулиці нагадували про всі події минулого дня — зусилля, маленькі перемоги й невдачі. З кожним кроком Дарина ніби залишала за собою частину переживань, звільняючи місце для нових мрій.

Легкий вітер грався з її волоссям, приносячи знайомі запахи міського вечора: свіжої випічки з кав’ярні, диму від вуличних грилів і чогось далекого, майже морського. Дарина щільніше закуталася у светр, відчуваючи, як нічний холодок проникає під одяг. Однак цей холод не лякав її. Вона думала про затишок своєї кімнати, гарячу чашку чаю, м’який плед і книгу, в якій можна буде загубитися. Ця думка приносила спокій. На її губах з’явилася легка усмішка. Життя навчило Дарину не дозволяти собі довго сумувати.

Вона виросла без матері. Після її смерті батько став ще більш набожним і майже весь час проводив на роботі чи в церкві. Дарині доводилося тягнути все на собі. У неї була молодша сестра, якій щойно виповнилося чотирнадцять. Скоро дівчинка закінчувала школу, і Дарина намагалася зібрати кошти на її подальше навчання. Ті мізерні гроші, які заробляв батько, ледь вистачало на комунальні послуги та їжу. Сама Дарина працювала офіціанткою та прибиральницею в кав’ярні. Вона забезпечувала себе і допомагала сім’ї.

Але скоро все мало змінитися. Через два місяці Дарина мала вийти заміж за Стаса — свого нареченого, з яким вони зустрічалися вже понад рік. Вони познайомилися на церковній службі й відтоді майже не розлучалися. Стас був надійним і завжди допомагав їй у всьому. Дарина вважала себе щасливою людиною. І зовсім скоро, як вона думала, мала стати ще щасливішою.

Додому вона завжди ходила через парк — так було швидше. Хоча це й було певним ризиком, неподалік розташовувався ресторан, тому в парку зазвичай траплялися люди. Цього вечора Дарина йшла швидко, з острахом. Серце калатало в грудях, наче навіжене. З ресторану долинали звуки музики — схоже, там сьогодні було святкування. Чути було гучний сміх і гул п’яних голосів. Це напружувало її ще сильніше.

Раптом із темряви попереду виникли три чоловічі силуети. Вони наближалися прямо до неї. Дарина відчула, як тіло ніби паралізувало. Холодний піт стік по спині. Треба було тікати, але куди? Їх було троє.

Чоловіки підійшли ближче. Усі троє були здоровенні, широкоплечі амбали. Один — високий і особливо мускулистий, двоє інших — трохи нижчі, але не менш кремезні. Вони явно були напідпитку. Коли високий зробив крок уперед, Дарину охопила справжня паніка. Розум відчайдушно шукав вихід, але в голові було порожньо.

Двоє інших обступили її з боків, сміючись і перешіптуючись між собою.

— Привіт, лялю! — голосно кинув високий. — Може, познайомимося?
​Шановні читачі вітаю вас у своєму романі. Сподіваюся він вам сподобається. Буду вдячна за кожну вподобайку й коментар від вас♥️