Епілог

Жінка стояла біля вікна, за яким, ніби у старому дитячому віршику, змагалися зима з весною. Тільки що яскраво світило сонце, у калюжах купалися горобці, аж раптом із хмари, що набігла невідомо звідки, сипонув рясний сніг. Асфальт умить побілів, гілля дерев, на якому вже набряками нетерплячі бруньки, вкрилися сніговими шапками. Перехожі, котрі, введені в оману березневим теплом, встигли переодягтися в легкі куртки та плащі, пересувалися по вулиці бігцем, прикриваючи голови парасольками. А сніг ліпив і ліпив, здійнялася справжня завірюха. Правда, тривала вона недовго, скоро вже й ущухла, і крізь прогалини у сірих хмарах заясніли клаптики блакиті.

Вона завжди була метеочутливою, а в міжсезоння, коли сім погод на день — особливо. Помасажувала скроні, в яких відлунював тупий біль, тоді дістала з сумки цитрамон і запила водою з пляшки, що стояла на підвіконні.

Потім тією ж водою полила нещасний кущик фіалки, що скнів  у пластиковому горщику. Зітхнула, відірвавши листок перекидного календаря, на якому було написано "13 березня 2000 року".

Тринадцяте число, погода як з ланцюга зірвалася, і до відпустки ще так далеко… Але треба було починати прийом, і жінка підійшла до дверей, відчинила їх та визирнула в коридор.

— Заходьте, будь ласка, — звернулася професійним доброзичливо-стриманим  тоном до відвідувачки, котра притулилася на самому краєчку вичовганого відкидного крісла. Поруч сиділа темноволоса дівчинка у джинсах і сірому светрі та читала книгу.

— Можна, я сама увійду? — пацієнтка заметушилася, хапаючи дешевеньку сумку зі шкірзаму. Товсту медичну картку вона тримала біля грудей, немов щит.

 — Так, звісно, — трохи здивовано відповіла жінка-психолог.

Дівчинці, здавалося, було геть байдуже до цих двох, вона лише кинула короткий погляд на матір і знову опустила очі в книгу.

Відвідувачка увійшла до кабінету і, не чекаючи запрошення, вмостилася на стільці, що стояв навпроти столу психолога. Простягнула картку з таким виглядом, немов довіряла лікарці найдорогоцінніший скарб свого життя.

— Я так розумію, якісь проблеми у вашої доньки? — психолог бачила таку велику кількість подібних матерів-невротичок, що могла наперед сказати, як зараз поведеться клієнтка.

Почне, певно, скаржитися на те, що дитина грубить, не слухається, погано вчиться, не хоче допомагати з домашніми обов'язками. Цілком передбачувана особистість, нічого цікавого. А донька, мабуть, інертна і флегматична, затюкана істеричною матір'ю...Тут доведеться з усією родиною працювати…

— Розумієте… — пацієнтка поглянула на бейджик, прикріплений до халата лікаря. — Віро Василівно… Тут така історія, навіть не знаю, з чого почати… Я підозрюю, що у моєї доньки шизофренія.

Брови Віри Василівни піднялися догори.

— Знаєте, може, не варто поспішати з такими діагнозами? — обережно зауважила вона. — Що саме в її поведінці вас хвилює?

— Ну, вона й раніше була дивною дитиною. Часто ховалася кудись, сиділа сама, з дітьми не бажала гратися. Але я думала, підросте — все минеться. Вчилася неохоче, хіба книжки увесь час читала. От із старшою донькою в мене жодних проблем ніколи не було, ми як подруги з нею. А молодша… В кого вона така вдалася?

У Віри Василівни знову заболіла голова, таблетка не принесла бажаного ефекту. Вона відчула легке роздратування. Ну чому ця жінка так багато говорить?

— Перепрошую, але що стало причиною для того, щоб ви запідозрили у дитини психологічні проблеми? — спитала лікарка.

Жінка, кліпаючи круглими, темними, як маслини, очима, полізла до своєї сумки та дістала звідти складений учетверо аркуш паперу.

— Ось, подивіться, — мовила вона і простягнула папірець психологу. Та розгорнула його і пробігла очима. На аркуші було всього кілька рядків, виведених акуратним дитячим почерком:

"Все, як раніше, — сонце світить.

Бринить струна небесних сфер.

Лише мене нема на світі…

Де я тепер?"

— Вона й раніше вірші писала, — швидко заговорила жінка, немовби виправдовуючись. — Але нормальні, про природу, про школу… А тут отаке. Я аж злякалася — раптом у неї схильність до суїциду? Як ви гадаєте?

— Ну, по чотирьох рядках важко сказати щось напевне, — спробувала заспокоїти клієнтку Віра Василівна. — Може, вона взагалі просто переписала вірш із якоїсь газети чи журналу. Діти часто таким займаються, ведуть пісенники, анкети друзів…

— У неї теж були такі пісенники, раніше, — закивала жінка. — Але зараз взагалі все закинула, нічого їй не цікаво. Сидить перед телевізором або втупившись у книгу. І все. Недавно пішла до ванної, а я поглянула, що вона читає. Книжка в газету загорнута, ну, ніби, щоб не забруднити палітурку. Дивлюся — а то Кастанеда!

Вона, вимовивши це ім'я, так витріщила очі, що Віра Василівна ледве втримала усмішку. Сміятися під час розповіді пацієнта не можна, це вкрай непрофесійно…

Але жінка цього не помітила, вона продовжила ділитися наболілим, активно при цьому жестикулюючи:

— Я-то сама його не читала, але чула від людей, що там про наркотики різні. Раптом вона теж того… на голці сидить? Тому й  мовчить увесь час і дивиться на мене так… дивно?

— Вона вам грубить, не слухається? Погано вчиться? — почала розпитувати психолог.

— Та ні, я б не сказала… Слухається, все робить, що скажу, не огризається. І оцінки наче хороші. Але в мене таке враження, що вона дивиться на мене, а думає про щось своє...

— Давайте, я поговорю з нею, проведу кілька тестів, — Віра Василівна поглянула на годинник. До приходу нового пацієнта залишалося не так багато часу.

— Так, звичайно, зараз я її покличу!

Жінка визирнула в коридор, і за мить до кабінету увійшла її донька. На вигляд — нічого особливого, темне пухнасте волосся заплетене в "колосок", чубчик трохи розкуйовджений над великими сірими очима, які дивляться вивчаюче і водночас втомлено, наче дівчинка чекає не дочекається, поки цей візит добіжить кінця і вона зможе повернутися до своїх звичних справ.