45

Я не дуже добре пам'ятаю, як дісталася додому. Втім, домом назвати цю квартиру було складно — таке усе тут було занедбане, незатишне, ніби позбавлене душі. Але поскільки йти мені було більше нікуди, ноги самі понесли по знайомому маршруту. Уже було зовсім темно, перехожих на вулиці майже не траплялося — хіба що котрийсь роззява вибігав у супермаркет, забувши щось докупити до святкового столу. Більшість містян уже сиділи перед телевізорами й дивилися новорічний "Вечірній квартал" або вивчену мало не напам'ять "Іронію долі"...

Господині на кухнях закінчували приготування своїх фірмових страв, накривали на столи, і поки я піднімалася сходами, з усіх усюд на мене стали напливати такі спокусливі аромати, що в животі раптом забурчало і шлунок від голоду звело різким спазмом. Проте, пошукавши у сумці, я так і не знайшла гаманця, тому не мала можливості придбати навіть буханець хліба.

Вирішила пошукати в квартирі, може, знайдеться десь кілька відкладених та забутих купюр. Одначе мої пошуки не увінчалися успіхом. Обнишпоривши всі шухляди, полички, навіть кишені верхнього одягу, знайшла лише кілька дрібних монет.

Тому довелося повечеряти пачкою якогось древнього,  сухого, мов камінь, печива, що відшукалося на кухні, і запити цю трапезу водою з-під крана. Потім я впала на ліжко у повній прострації, гадки не маючи, що робити далі і як виплутуватись із цієї прикрої ситуації.

Сказати, що я картала себе за необачний вчинок — це нічого не сказати. Я більше ні про що не могла думати — тільки про те, яка я дурепа. Могла б зараз бути поряд із Максом — з тим, справжнім Максом, який кохав мене і турбувався про мене. Чому я не згадала тоді народне прислів'я: "Від добра добра не шукають?" Тепер мала величезну проблему, яка лежала у мене на плечах, мов каменюка, і невпинно пригинала до землі.

В принципі, я могла б спробувати залишитися тут. Почати життя з чистої сторінки не в переносному значенні, а в прямому — з чистої сторінки паспорта. Я могла б сказати, наприклад, що загубила його, і мені видали б новий. Але за його  відновлення  треба було заплатити гроші. А їх — десь заробити. Отже, маю влаштуватися на роботу, а хто мене візьме без документів? А що, як нагодиться квартирна господиня і побачить, що в її домі поселилася непрошена гостя? Тоді я ще й без даху над головою залишуся…

Я вперше замислилася над тим, як часто у нашому світі зникають безслідно люди або ж з'являються інші — без рідних і друзів, без документів, які нічого не пам'ятають про своє минуле життя… А може, пам'ятають занадто добре, просто не хочуть у тому зізнаватися? От і придумують собі нові біографії і намагаються якось вижити. А як бути мені — якщо у цілому світі я нікому не потрібна?

Чесно кажучи, в моїй голові промайнула думка про самогубство. Але я тут же відкинула її. Не через те, що так уже хотілося жити або було страшно за свою безсмертну душу. Просто я подумала, що мене точно ніхто не буде шукати, і коли моє тіло випадково знайдуть, воно вже буде в такому стані, що на нього буде страшно дивитися. А ще не хотілося завдавати клопоту тій незнайомій жінці, котра була власницею квартири...

Отже, смерть не здавалася мені найкращим виходом. Тоді я вчепилася, як за рятівну соломинку, за думку — а раптом, коли я засну, то повернуся назад, до Залишеного світу? 

Розплющу очі і побачу себе в обіймах Макса. Ото було б неймовірне щастя!

Цієї миті з вулиці почулося різноголосе бахкання, кімнату осяяли яскраві вогні феєрверків. Це означало, що тільки що настав новий 2017 рік. А я навіть не встигла загадати бажання.

"Я хочу назад, до Макса! — тихо захлипала я в подушку. — Чому, ну чому все саме так? Я хочу повернутися! Ну будь ласка!"

Чи то сльози геть виснажили мене, чи просто організм витратив усі мізерні енергоресурси, але я поринула у сон, немов у крижану ополонку. І темна вода зімкнулася над моєю головою…

***

Але, розплющивши очі, застогнала від розчарування — погляд спинився на тій же брудній стелі, покритій павутинням, а піді мною була давно не прана постільна білизна, що відгонила цвілістю. З вікна лилося непривітне сірувате світло зимового ранку. У всьому будинку панувала тиша — люди відсипалися після нічного застілля. 

Я встала з ліжка, почалапала до ванної, хлюпнувши в обличчя холодною водою та сяк-так почистивши зуби. Їжі у квартирі більше не знайшлося, тому треба було йти шукати якогось заробітку. Хоч ставай під магазином із простягнутою рукою: "Подайте, Христа ради, ми самі не місцеві…"

Одягнулася, замкнула двері і вийшла надвір. Сама достеменно не знала, куди йду і з якою метою. Ноги автоматично перескакували через затягнуті тонким льодом калюжі, сковзалися на нерівному асфальті. Очі неуважно вихоплювали з загальної картини магазинчики, кіоски, "генделики" — все було зачинене, скрізь двері і вікна завішені металевими жалюзі. Та й справді, який дурень працюватиме зранку першого січня?

Несподівано я побачила відчинені двері напівпідвального приміщення і трохи пригальмувала. А раптом, тут можна знайти якусь роботу?

Біля дверей висіла пошарпана вивіска " Комп'ютерний клуб. Цілодобово". Мабуть, це був один із тих закладів, де молодь може нелегально пограти на ігрових автоматах, замаскованих під невинні комп'ютери. Аж дивно, що цей заклад виявився сьогодні відкритим.

Проте коли я побачила цю вивіску, мене раптом охопила божевільна надія, така, що я з усіх ніг рвонула до скромних дверей з облупленою навколо замка фарбою та погано зафарбованим нецензурним написом, який, певно, залишив котрийсь юний комп'ютерний геній.

Всередині було напівтемно і зовсім порожньо. Лише в маленькому відгородженому скляною перегородкою, як кабінка вахтера, закапелку синім світлом мерехтів екран комп'ютера, а за ним, підперши голову рукою, сидів довготелесий рудий хлопець з густо всіяним веснянками обличчям. Він повернув голову і подивився на мене досить таки здивовано.

— Вибачте, ви працюєте зараз? — я не знайшла  нічого розумнішого, аби спитати.