44

Двері, оббиті пошарпаним дермантином, виглядали не надто презентабельно. Але яка різниця, він же орендує цю квартиру. Завжди можна знайти щось інше. Не буду брехати, за ті кілька хвилин, поки я дійшла до Максової нинішньої оселі, я вже встигла собі уявити, якими шпалерами ми обклеїмо спальню, який фасон весільної сукні я для себе оберу та як  ми назвемо свого первістка.

Ну добре, добре, ім’я дитині я не встигла придумати. Бо саме у цей час безрезультатно тиснула на дзвінок, а він не працював. Тож довелося делікатно постукати по одвірку зігнутим вказівним пальцем. Тоді — дужче, кулаком, бо раптом Макс мене не почує?

Але він почув. Бо  двері рипнули і відчинилися, мало не вдаривши мене по голові. На порозі стояла фарбована білявка з коротко стриженим волоссям, що стирчало “пір’їнами” в різні боки. На розчервонілому обличчі виділялися рясно підведені чорним брови і наквецяні вишневою помадою губи. На ній була коротка декольтована сукня з люрексом та високі чоботи на підборах. Разом із дівчиною з квартири випливли на сходовий майданчик хмарка цигаркового диму та стійкий запах алкоголю.

Може. я не туди потрапила? Не в той будинок, у іншу квартиру?

***

 — Ну, чого ломишся? — невдоволено процідила білявка, міряючи мене поглядом з ніг до голови. — Ти з тих, як їх, “єговістів”? Будеш питати, чи знаю я, що Бог любить мене?

 — Ні, — тільки й  змогла відповісти я.

 — Думаєш, не любить? — примружилася дівчина.

 — Я не з “Свідків Єгови”.

 — А що тобі тоді треба? Прийшла сваритися, бо в нас музика голосно грає? Так знай, дорогенька, — зараз не ніч, маємо повне право відпочивати, як нам хочеться. Тому сховай свої скарги знаєш куди?

І вона вже збиралася захряснути двері перед моїм носом, як у неї за спиною вигулькнув іще один персонаж. Це був кремезний тип з бритою наголо головою, в засмальцьованій футболці, з-під якої виглядали руки, всуціль покриті татуюваннями. Він глипнув на мене каламутними очима:

 — А це що за кралечка? Марто, твоя подружка, чи що?

 — Перший раз її бачу, — хмикнула Марта. — Це Максова сусідка, прийшла виясняти стосунки.

 — І чого така гарнюня така зла? — від здорованя понесло стійким  перегаром, аж я мимоволі зробила крок назад. Проте він надто спритно, як для п’яного, хапонув мене за руку і затягнув до передпокою. Тут панував такий безлад, що гидко було дивитися. Обдерті стіни, заплетені в кутках павутиною, гола  тьмяна лампочка під стелею, на вішалці — брудний одяг, у кутку купою звалене взуття, немов принесене зі смітника. 

 — Що, не подобається тобі у нас? — зареготала Марта. — Чого носа кривиш? Рудику, пусти її, хай валить собі. Нам тут ще панянок не вистачало! 

 — А може, я люблю таких, домашніх, — Рудик посміхнувся мені, продемонструвавши відсутність переднього зуба. Я спробувала вирвати руку — але марно, він вчепився у неї, наче кліщами. — Ну, ходімо, вип’єш з нами? Тебе як звати?

 — Відпустіть! Що ви собі дозволяєте? — обурилася я.

І цієї миті почула знайомий голос, який ніколи б не сплутала з будь-яким іншим. То був Макс. Він гукнув з іншої кімнати ( чи з кухні, я не знала напевне):

 — Хто там у вас? Ідіть, бо водяра випаровується! 

 — Тут Рудик якусь дівулю кадрить! — закричала у відповідь Марта. — Ходи глянеш, це цирк на дроті! 

Я відчула такий напад паніки, якого не було зі мною ніколи раніше. Хотілося, щоб це все виявилося тільки сном. Щоб я зараз прокинулася, і знову було як раніше. Жодного “великого світу” нехай не існує. Хай там вибухне ядерна бомба, вріжеться у Землю метеорит, усіх викосить коронавірус… Тільки поверніть мене назад, до “залишенців””!

Макс вийшов із кухні, щось дожовуючи на ходу — кудлатий, неголений, у якихось розтягнутих трениках і гумових шльопанцях на босу ногу. Подивився на мене байдужими очима.

 — Рудьку, де ти її взяв?

 — Сама прийшла, — той спробував мене обійняти за плечі. Не знаю, звідки в мене взялася сила, але я штовхнула п’яницю так, що той не втримав рівновагу і в’їхав плечем у вішалку. Пальта і куртки посипалися Рудику на голову, і він смачно матюкався, намагаючись з-під них виборсатися.

Макс прочалапав повз нього, на ходу зачепивши табуретку. Я зрозуміла, що він теж добряче п’яний. Стояла і перелякано витріщалася на нього, впізнаючи і водночас бачачи зовсім іншу людину. Але йому не було жодного діла до моїх переживань. Він схопив мене за плечі і грубо виштовхав за двері.

 — Вали звідси, як не хочеш неприємностей, — буркнув на прощання і гуркнув дверима, аж штукатурка посипалася з облупленої стіни. 

От і  мої мрії облетіли враз, як та штукатурка…

Я стояла посеред сходового майданчика, наче вкопана, аж доки навпроти Максових обережно прочинилися двері, звідти виглянула охайна маленька бабця в фартушку і великих окулярах, подивилася на мене з ненавистю, пробурмотіла: “Наркомани чортові!” і знову зачинила двері.

Я отямилася й тихо пішла сходами вниз. Кожен крок давався дуже важко, десь на півдорозі до виходу я спинилась і подумала — може, варто повернутися? Проте згадка про того типа з татуюваннями змусила пересмикнутися всім тілом від огиди.

Я не хотіла більше бачити Макса. Просто через те, щоб його тутешній образ не витіснив з моєї пам’яті його справжнього, якого я знала у Залишеному світі. Не заступив його собою. Бо це було б гірше за смерть.

Я не знала, куди мені йти, що робити. Була в повному ауті.

І ноги самі понесли мене до дому батьків. Ну де ж іще я зможу знайти хоч якийсь перепочинок? Хай навіть мама бурчатиме і критикуватиме мене, а сестра буде хвалитися черговими життєвими успіхами. Але це було щось одне-єдине, що не могло змінитися, мало залишатися стабільним навіть тоді, коли все інше навколо рушиться і змінюється на повну протилежність собі…

Родина — це єдина гавань, де ми можемо перечекати будь-який життєвий шторм. А про все інше, як казала Скарлетт, я подумаю завтра…