42

 — Чому ти увесь час мовчиш? — спитав Макс, коли ми вже повернулися додому і лежали в ліжку. У ці дні на межі між літом та осінню  день став помітно коротшати. І якщо в червні у цей час надворі було ще зовсім світло, то зараз місто накривала темрява. Вона м’яким покривалом огортала  будинки та дерева, прослизала всередину порожніх квартир, торкалася меблів, котрими ніхто не користувався, гладила самотні дитячі іграшки… Хоча я не знаю, чи були в цьому світі дитячі іграшки? В голову уперто лізла якась маячня, і я не відразу знайшлася з відповіддю на Максове запитання.

 — Не знаю, — нарешті сказала. — Просто мені страшно…

 — Чому? Ти побачила там щось погане?

 — Максе, — я притулилася до нього міцніше і обхопила руками його шию. — Пообіцяй, що ти завжди будеш мене любити!

 — Може, в тебе ПМС? — припустив він, але потім, збагнувши, що  цей жарт недоречний, перейшов на серйозний тон. — Ну звичайно, я буду тебе любити. 

 — І ніколи не покинеш? — продовжувала допитуватися я.

 — Будемо жити довго і щасливо і помремо в один день, — відрапортував він. — Саме так, і не інакше. А зараз давай спати.

 — Тільки обніми мене і не відпускай, добре?

Він слухняно поклав руку мені на плече, а другою — провів по моєму обличчю, торкнувся щоки, тоді губ:

 — Ти ж  так само не покинеш мене? — пробурмотів, коли його очі вже заплющувалися.

Я дуже тихо заплакала, сльози котилися по щоках і падали на подушку, але я не хотіла ворушитися й витирати їх, аби не тривожити Макса.

“Я не буду спати, — вирішила. — Просто лежатиму усю ніч без сну —  і тоді нічого не станеться. Я залишуся тут,  бо насправді я й не хочу повертатися. Моє місце тут, поряд…”

Думки раптом почали обриватися, повіки стали настільки  важкими, що мені величезними зусиллями вдавалося втримати їх розплющеними. Та навіть у такому  положенні перед очима все попливло, замерехтіли іскри, як буває, коли в сонячний день заходиш із яскравого світла у темну кімнату.  І радісна, легка втома охопила мене й понесла, як річка маленький човен,  і я вже була не в змозі їй противитися… Світло згасло і настала ніч.

***

А коли я раптом розплющила очі ( з відчуттям, що спала зовсім недовго —  може, кілька хвилин чи годину), то несподівано побачила, що вже ранок. Але це був дивний ранок — не літній, залитий сонцем і сповнений щебетання птахів за відчиненим вікном — зовсім ні. Знадвору сіялося білувате приглушене світло, яке, разом з тим, сповнювало душу майже потойбічним спокоєм. 

Я схопилася з ліжка, на якому лежала одна, і  за два кроки досягла підвіконня. Відсунула блакитно-білу гардину й визирнула надвір. Там лежав сніг. Видно, він ішов усю ніч, бо на дахах стовбурчилися розкішні неторкані шапки, що сяяли під промінням ранкового сонця. Дорогою, потужно гуркочучи, проїхав трактор, що ковшем розчищав замети.  Автівки, виблискуючи лакованими боками, снували в різні боки, немов заклопотані жуки. Тротуаром спішили люди. На стоянці поблизу супермаркету, який я могла бачити з вікна, вишикувалися численні машини. Як завжди, перед святами…

 “Стоп! — сказала я собі. — Де я? Який сьогодні день? Який рік?  І чи є в мене план дій?”

— Чи є у нас план, містере Фокс? — пригадалася  фраза зі смішного мультика, котрий я колись дивилася в дитинстві.

Без сумніву, зараз я була не в оселі моїх батьків. Придивившись уважніше до всього, що мене оточувало, я з’ясувала, що знаходжуся у тій квартирі, що належала нам із Юрою. Меблі навколо були ті ж самі, що й у день мого зникнення, проте загальна картина справляла якесь гнітюче враження. Немовби господарі виїхали кудись на довгий час і ніхто тут не прибирав. Полиці та стіл вкрилися клубками пилу, в кутку стелі павук сплів павутину. На столі стояла ваза з квітами, що колись, безперечно, були вишуканими трояндами, а нині перетворилися на жалюгідні сухі мумії.

Я торкнулася свого волосся — воно знову стало коротким, ледве сягаючи пліч. Отже, я таки повернулась у минуле?

Неначе на підтвердження моїх слів у сусідській квартирі, з якою наше житло розділяла настільки тоненька стіна, що можна було бути в курсі всіх їхніх новин — хочеш ти того чи ні — заграла бадьора музика і голос радіодиктора проказав:

— Вітаю вас, любі слухачі! Ось і добігає кінця рік дві тисячі шістнадцятий. Мине лише кілька годин — і ми перетнемо межу…

Я підійшла до шафи і відчинила дверцята. Так, тут лежали мої речі, але чомусь вони виглядали такими ж старими і занедбаними, як уся квартира. Якби це був дві тисячі двадцятий, я б не здивувалася — адже Юра пропадав десь на заробітках, тож мого зникнення могли б і не помічати тривалий час. Але, за логікою подій, у дві тисячі шістнадцятому я нікуди не зникала, була тут завжди. Чому ж усе настільки занехаяне? Треба поприбирати.

Я заходилася наводити лад — спершу не дуже охоче, а потім захопилася й збадьорилася цим процесом.

“Байдуже, що зараз щось пішло трохи не так, — вирішила я. — Головне, не впадати у відчай і знайти Макса. Та й то потрібно зробити це швидко, бо навіть не знаю, чи по завершенню цього дня я залишуся тут…”

Один неприємний досвід щодо подорожі в минуле я вже мала, тому не стала гаяти часу. 

Натягнула перші-ліпші джинси та светр,  накинула на плечі пуховик, узяла сумку та вийшла з дому, не забувши замкнути двері ключем, котрий знайшла на тумбочці.

І от я вже на сходах —  роззираюся навколо, неначе щойно народжене теля, у якого підкошуються ноги. Все наче й таке, як має бути у звичайному, “великому” світі, але, разом з тим, і дещо інше.

Наприклад, консьєржка, що сиділа у скляній будочці на майданчику першого поверху.

Це була літня жінка, одягнута дуже просто, але з доброго дива, вся обвішана аляпуватою біжутерією. Я зараз уже й не пригадую її обличчя. Знаю, що вона здивовано поглянула на мене і спитала:

 — Перепрошую, а ви до кого?

 — Я тут живу, —  відповіла я.

 — Дивно, але я ніколи вас не бачила…