39

На роботу ми пішли, узявшись за руки. Дивно, з Юрою ми ніколи цього не робили. Коли я раніше бачила на вулицях пари, часом і немолодих людей, які отак ішли, рука в руці, то мені завжди це видавалося трохи дивним і старомодним. Але зараз я відчула таке задоволення від того, що торкаюся Максової долоні, дивлюся на нього, чую його голос, що навіть злякалася — а раптом це колись закінчиться…

Так, у мене таке нерідко траплялося —у миті особливого щастя неминуче приходила думка, що рано чи пізно це все скінчиться. Адже ніщо на землі не триває вічно. І коли ти розлучаєшся з людиною, яка, в принципі, розчарувала тебе і змусила себе розлюбити — то хоча це й боляче, і сумно, але, певно, несе з собою і якесь полегшення. А якщо ти раптом втрачаєш того, до кого прикипіла душею? Це ж ніби маленька смерть, після якої в душі назавжди залишиться порожнеча.

Макс завжди був дуже чутливим до чужих емоцій. От і зараз він миттю помітив, що мій настрій змінився, хоч і зрозумів причину цих змін по-своєму.

 — Не переживай через цього придурка, — сказав він, коли ми переходили дорогу вже в безпосередній близькості до ратуші. — Я прямо зараз піду і з ним розберуся.

А я, якщо чесно, й думати забула про того психа. І тільки коли Макс нагадав про нього, мені стало трохи страшно. А раптом ми зіткнемося з Юрою десь у коридорі ( адже на другому поверсі, здається, у нього був кабінет з табличкою “юридична консультація”). Що, коли він не подарує мені той дезодорант, яким я мало не випалила йому очі?

 — А якщо він небезпечний? — слабо запротестувала. — З такими неадекватами жарти погані… Давай краще у поліцію…

 — Ліно, не сміши мене, ти ж уже познайомилася з місцевими поліцейськими, — Макс відчинив двері до нашої студії, завів мене досередини і суворо сказав: — Зачинися і не відкривай нікому. А я скоро прийду.

 — Добре, — мені не хотілося розлучатися, але й іти разом з ним і знову бачити того недо-маніяка було вище моїх сил.

Тому я зачинилася в кімнаті і взялася за свої нотатки. Бо ж учора пішла, так і не закінчивши роботу. А сюжет треба було довести до ладу. Захопившись, уже забула про все навколо і навіть не відразу почула стукіт у двері.

Потім стрепенулась і тихенько підійшла до дверей.

 — Це я, — почула Максів голос. — Можеш відчиняти!

Зітхнула з полегшенням і повернула ключ у замку. Окинула його очима — наче цілий, не схоже, щоб з кимось бився — і  це вже добре.

 — У мене дві новини, погана й хороша, — промовив Макс. заходячи до студії. 

 — Як я не люблю такі вступи…

 — Ну добре, не буду тебе мучити. Того придурка в його кабінеті не виявилося. Секретарка Орисі мені зізналася, що Юра  ще вчора десь здимів, і ніхто не знає, де він. Сама Орися люта, як пантера, бо думає, що її коханець втік до якоїсь молодшої та симпатичнішої  панночки. Але я схильний вважати, що він насправді подався світ за очі, але через те, що побоявся відповідальності за те, що натворив. Думаю, ми його більше в нашому місті не побачимо. Він і речі свої забрав, значить, повертатися не планує.

 — Максе, ти вважаєш. що це він убив Таню? — спитала я.

 — Я не знаю, чесно, але все може бути. Мені тут стало цікаво, звідки він міг узяти твій номер телефону. У те, що він тобі заливав — “випадково помилився номером”, я, хоч убий, не повірю.

 — Так, тоді, на вечірці з приводу ювілею Орисі, він якось дивно на мене дивився, — згадала я. — Але ж, за логікою подій, він не міг знати мене в обличчя, якщо просто набрав перший-ліпший номер. Значить, він бачив мене перед цим?

 — От і я так вирішив. І, не довго думаючи, пішов та спитав у нашої паспортистки. Виявилося, що Юра час від часу брав у неї ті чи інші документи, наче за дорученням міської голови. Побував у його руках і той талмуд, куди вона записувала дані про людей, яким видавала паспорти —  у тім числі, їхні адреси та телефони…

 — Я якось так , немов у тумані, пригадую, що коли заповняла в неї папери, до кабінету заходив якийсь чоловік в діловому костюмі. Може, то він і був? Спершу побачив мене, тоді дізнався, де я живу, і який мій телефонний номер…

 — Скоріше за все, так і було, — кивнув головою Макс. — Але не переймайся, він уже, напевно, далеко звідси. І більше нічого лихого тобі не зробить.

 — Не знаю, як я тепер буду жити, — зізналася я. — Так страшно, коли практично весь будинок порожній. Буду, мабуть, здригатися від кожного шурхоту…

 — Якщо хочеш, я можу перебратися до тебе…

Ось так, в один день, ми фактично почали жити в цивільному шлюбі. Усе вийшло якось так спонтанно, але не було жодних “притирань” чи “боротьби за територію”. Макс у побуті був дуже невибагливим, мабуть, через те, що тривалий час мешкав сам. Він міг випрати одяг, прибрати, приготувати щось на вечерю, і не робив з цього великого подвигу. Але мені самій було надзвичайно приємно турбуватися про нього. Ми, як оті парочки, яких я у своєму колишньому житті вважала трохи пришелепкуватими,. всюди ходили разом. Часом навіть сміття виносили вкупочці, хоча до контейнера біля сусіднього будинку було лише двісті метрів. Здавалося, він не хотів мене відпускати від себе навіть на мить, хоча й робив це ненав’язливо і делікатно.

Звісно ж, я дещо дізналася про його особисте життя. Хоча розповідав він неохоче і стисло, з таким виглядом. ніби хотів усе це забути і більше не згадувати. Після проходження служби в АТО, якраз у гарячі 2014 — 2015 роки, отримав серйозне поранення і потім був комісований. Повернувся до рідного міста і дізнався, що його дівчина вийшла заміж за якогось американця, з котрим познайомилася на сайті знайомств, та до якого, не гаючи часу, відбула на ПМЖ. Батьки його загинули ще за кілька років до цих подій у автомобільній катастрофі — їхали з дачі на своїх стареньких “Жигулях”, татові стало погано з серцем, він не впорався з кермуванням і машина врізалась у дерево. Вони залишилися вдвох із старшою сестрою. Поки був у війську, сестра встигла вийти заміж. Її чоловік вирішив будувати власний будинок, тож дачу продали, але з будівництвом щось не ладилося, не вистачало грошей. А після того, як Макс повернувся додому, його ввічливо попросили з батьківської квартири , бо там було всього дві кімнати, а сестра чекала дитину.