37

— Дуже просто, — сказав Макс. — Коли я нібито ремонтував твій телефон, я поставив туди "жучка". А як ти подалася на своє побачення, я зайшов до тебе в квартиру і прослухав запис, звідки й дізнався, де саме ви зустрічаєтеся з цим… Юрою.

— Ти зайшов до мене в квартиру, коли мене не було? А перед цим застромив щось до мого телефона, аби підслуховувати, з ким я розмовляю? Та ти якийсь бандит!

Схоже, моє обурення неабияк  потішило його.

— Чесно кажучи, ваш замок такий благенький, що його можна відкрити навіть викруткою, і жодних навичок "домушника" для цього не потрібно. Про "жучка" — ну, я навчався в технічному вузі, це теж елементарно робиться. Не панікуй, я його вже зняв. І замок тобі поміняю на більш надійний, тоді ніхто не зможе увійти без запрошення, у тому числі і я сам. А якби я не підслухав вашу бесіду, то хтозна, що б із тобою було зараз, правда?

— Але навіщо? Для чого всі ці шпигунські методи? 

Макс зірвав з куща рожеву троянду і замислено крутив її у руці.

— Розумієш, — нарешті сказав він. — Тут така історія… Я думав, що ти спеціально стежиш за мною. Мені було важливо дізнатися, за чиїм дорученням ти це робиш. 

— Я? Стежу за тобою?  З якого дива?

— А навіщо ти тоді залізла до мене у блокнот? Думаєш, я не бачив, як ти його гортала? Потім увесь час розпитувала мене про моїх клієнтів, де я був у той чи інший день…

— Це якась маячня, — пробурмотіла я. — Навіть коли і спитала тебе про щось таке, то що в цьому страшного? Ти що, якийсь засекречений таємний агент? Працюєш під прикриттям? Чи може, ти мафіозі? 

Він засміявся.

— Ні те, ні друге, ні третє. І я тобі все розповім, але краще в спокійній обстановці. Давай поїдемо звідси, бо ми обоє маємо… м'яко кажучи, дивний вигляд. Ще когось із знайомих зустрінемо, то потім балачок буде…

Я перекинула ремінець своєї багатостраждальної сумки через плече.

— А що робити з тим Юрою? — спитала невпевнено. — Заявити в поліцію? Але в мене немає жодних доказів проти нього, мені ніхто не повірить.

— Я обов'язково щось придумаю, не хвилюйся про це.

Ми повільно попрямували до виходу з парку, все ще ніби не довіряючи один одному і разом з тим — я більше ніж упевнена —  обоє відчували неабияке полегшення через те, що наші найгірші підозри не підтвердилися.

***

Добре було знову опинитися у своїй рідній домівці, хоча коли я зазирнула мигцем у дзеркало в передпокої, то трохи злякалася власного відображення — брудна, розпатлана, подряпана, схожа на якусь приблуду у завеликій чоловічій футболці, до всього іншого ще й поплямованій кров'ю. Макс  увійшов зі мною, бо ж треба було повернути йому цей предмет одягу. Але коли я похапцем переодягнулася у ванні, то побачила, що футболка брудна, і довелося нашвидкуруч випрати її під краном і вивісити сохнути на балкон. А ми поки що зібралися перекусити. 

Поки грівся чайник, я все-таки вирішила з'ясувати, чим таким таємничим займається Макс, що моя цікавість до його записів викликала такий шквал негативу.

— Добре, я все розповім, але дуже хотів би, щоб усе почуте тобою залишилося суто між нами, — серйозно сказав він. — Бо це таємниця не моя, а іншої людини, і якщо інформація випливе назовні, то ця людина може серйозно постраждати.

 — Буду мовчати, — я налила у чашки  чай, дістала з холодильника копчене м'ясо та сир — ще з тих, фермерських запасів. Від пережитого стресу в нас обох прокинувся вовчий апетит, так що розправилися з бутербродами ми доволі швидко.

— Розумієш, у мене є один друг, він справжній технічний геній. Винайшов такий пристрій, який дає можливість звідси виходити в інтернет…

— Ти ж казав, що в Залишеному світі немає інтернету? Чи можна підключитися до всесвітньої мережі в великому світі?

— Саме так, — кивнув він.

— Але ж… Це ж щось неймовірне! Можна зв'язатися з родичами і дати звісточку про себе? — я аж зі стільця підхопилася від хвилювання. — А може, твій знайомий знає, як узагалі вибратися звідси?

— Чекай, Ліно, — Макс сумно посміхнувся. — Про те, як звідси вибратися, він точно не знає. І нічого написати рідним ти не зможеш. Це заборонено. Максимум можна зайти на їхні сторінки і почитати про те, як вони живуть.

— Але чому заборонено?

— Ти ж уже пробувала змінити майбутнє, чим це для тебе закінчилося?

Я зітхнула. Божевільна надія, котра  тільки що народилася у душі, відразу згасла, як вогник сірника на рвучкому осінньому вітрі.

— А чому це все слід тримати в таємниці?

— Бо влада категорично забороняє такі експерименти. Прості люди не повинні знати, що відбувається там, у великому світі. У разі, коли те, чим займається мій друг, стане відомим поліції, його можуть посадити до в'язниці. І тут уже не відкрутиться, як у випадку контрабанди, наприклад. Сидітиме "від дзвінка до дзвінка". І всі його спільники також. Тобто і я…

— То ці списки людей…

— Це всього-навсього клієнти, які користуються нашими послугами. Поскільки через моє ательє та телестудію проходить чимало людей, то саме я знаходжу бажаючих хоч одним оком заглянути у те, інше, життя. Повір, їх не бракує. Навіть попри те, що коштує ця послуга дуже дорого.

— І звідти в тебе гроші, — протягнула я.

— Ну так… А ти що, думала, я якийсь кілер, що вбиває людей на замовлення, а потім викреслює їхні імена зі свого блокнота?

— А що я ще могла подумати? Спершу це, а потім, що ти маніяк і душиш жінок…

— О Господи! — він подивився на мене, піднявши брови. — А це ще чому?

— Бо ти сказав, що колись працював телемайстром, а Таня… ну, та дівчина, яку вбили, говорила мені, що чекає телемайстра…

— О так, ти майстер дедукції, — насмішкувато промовив Макс. — Але якби я планував тебе вбити, то міг би зробити це вже десяток разів — починаючи з того відпочинку на пляжі — там ще й тіло дуже зручно було сховати — камінь на шию — й у воду, правда?

— Може, в тебе був якийсь хитріший задум? — спробувала підіграти я.