36

Я відразу впізнала цього худорлявого темноволосого чоловіка з глибоко посадженими невеликими очима і дивною застиглою посмішкою на обличчі. Так, то був той самий незнайомець, котрий тоді, на ювілеї очільниці нашого міста так настирливо на мене витріщався. І від якого Макс порадив мені триматися подалі.

Це ж треба, такий невдалий збіг обставин, що він опинився у цьому ж місці в цей же час. Але де Юра? Я покрутила головою у різні боки, роблячи вигляд, наче Орисиного коханця поруч  зовсім немає.

Але він дивився прямо на мене, задоволено посміхаючись. А потім першим заговорив:

 — Привіт, моя люба! Дуже радий, що ти все-таки наважилася прийти…

Я нерозуміюче дивилася на нього. Але все ще старалася обманути саму себе, переконуючи, що це просто збіг. Голос, схожий на Юрин? Ну то й що, невже мало на світі подібних голосів? Це неприємне звернення "моя люба"? Так може він до всіх дівчат, кого бачить поруч, так клинці підбиває? Неприємний тип, але от зараз прийде Юра, і він відчепіться від нас…

Але Юри ніде не було, а чоловік, імені якого я навіть не знала, рушив до мене, широко розвівши руки, немов збираючись обійняти. Я зробила крок назад:

 — Перепрошую, це, мабуть, якесь непорозуміння. Я думала, що ви Юра…

— А це і є моє ім'я, — посміхнувся він, неприємно вишкіривши зуби. — Хочеш, паспорт покажу?

Його права рука сягнула в кишеню спортивної куртки.

— Не треба, — вирвалося в мене. — Я шукала іншого Юру, мого чоловіка. Вибачте, я краще піду.

 — Та не поспішай так, — протягнув він. — Тільки прийшла, а вже втікаєш. Прямо Попелюшка із казки! Немає тут твого чоловіка, і ти чудово це знаєш.

 — А де ж він? — я продовжувала мирну розмову, сама тим часом продумуючи шляхи для відступу. Мені дуже не подобалася перспектива опинитися в такому глухому місці на самоті з цим підозрілим типом.

— А звідки я знаю? — знизав плечима той. — Мабуть, там… у великому світі. 

— А з ким тоді я розмовляла по…? — ще не встигла договорити фразу до кінця як затнулася, зрозумівши, яких дурниць накоїла.

— Та зі мною ти розмовляла, Ліночко, — лагідно промовив він. — Невже ти не впізнала мій голос? Чи ти дійсно думала, що то твій чоловік до тебе дзвонить? Та він вже давно й думати забув про тебе… Мабуть, з якоюсь кралечкою утішився…

— То це ви вдавали з себе мого чоловіка? — гнів у моїй душі виявився сильнішим за страх. — Ви якийсь ненормальний!

— Ні за кого я себе не видавав, — він продовжив дивитися на мене спідлоба, аж у мене мороз пішов поза шкірою від цього погляду. — Я зателефонував тобі, помилився номером, так… А ти стала питати, хто це, я й відповів, що Юра. Ти стала розмовляти зі мною. Я подумав, що ти теж самотня, не проти познайомитися…

— Але ж я добре пам'ятаю, як ви мені розповідали про те, що між нами нібито  було… Не дуже це схоже на спроби познайомитися!

— А все й було, — серйозно відповів цей, чужий Юра. — У моєму сні ти була тільки моя, і жодного чоловіка в тебе не було. А сни, це, знаєш, не проста річ. Я вірю, що вони бувають віщими…

"Він божевільний, — подумала я. — Добре, як просто тихий псих, а коли це і є той самий маніяк, що вбив Таню?"

Я не кажучи ні слова, розвернулася й швидко пішла геть, але він у два великих стрибки опинився поруч і схопив мене за руку.

— Ану стій! Ми ще не договорили! Краще не зли мене, тоді, може, залишишся жива!

Мені здавалося, що я сплю і бачу одне з тих нічних жахіть, коли ти немов паралізована, не можеш поворухнути ні рукою, ні ногою, а липкий страх здушує горло і з нього виривається лише щось схоже на стогін. Його пальці боляче стиснули моє передпліччя, друга рука миттю шаснула ззаду під блузку та торкнулася до голої спини. Я смикнулася, немов вдарена струмом.

Та йому, здається, мій страх не подобався. Може, він і не маніяк зовсім? Ті, кажуть, кайфують, коли їхні жертви бояться їх. А цей невдоволено скривився.

— Мені боляче, — я постаралася говорити спокійно, у той же час гарячково обдумуючи шляхи до відступу. — Та чого ти завівся? Я ж не сказала, що ти мені не подобаєшся. Просто мене… засмутило, що ти обманював мене і видавав себе за іншого.

Здається, спроба заговорити зуби нападникові виявилася успішною. Він трохи послабив хватку, хоча продовжував шарити в мене під блузкою, намагаючись розстебнути бюстгальтер. Коли йому це не вдалося, незадоволено засопів.

— Давай я сама, — у мене навіть вийшло посміхнутися. — Тільки відпусти, будь ласка, мою руку. Я не збираюся втікати.

— А ти й не втечеш, — буркнув він. — Можеш навіть не пробувати.

— А навіщо мені тікати? Ти мені подобаєшся.

Він зрештою відпустив мою руку, коротко зітхнувши. Проте стояв насторожено, не випускаючи мене з виду, тож я не наважилася пробувати кричати чи бігти. Все одно в радіусі кілометра тут навряд чи хтось мене зможе почути…

Залишалося тільки тягти час, підшукуючи слушну нагоду для самопорятунку. Як же шкода, що я не ходила в дитинстві на секцію карате, котру відвідувала моя сестра! Про різні методи самооборони мала лише приблизні уявлення, почерпнуті з фільмів та книг…

Я почала тремтячими руками розстібати ґудзики на блузці, а він уважно стежив за мною, посміхаючись одним краєчком губ. Тоді схопив за рукав і потягнув, блузка опинилася у нього в руках, і він, немовби  щось непотрібне, відкинув її вбік. Я залишилася тільки у джинсах та бюстгальтері. Відчула, як фарба сорому заливає моє обличчя.

— Ну, чого застрягла, давай, покажи мені стриптиз, — засміявся Юра.

 — Зараз, — я потягнулася до "блискавки" джинсів, але раптом скрикнула і заходилася терти око.

 — Ой, якась комашка залетіла, дуже пече, — поскаржилася йому.

— Давай я подивлюся, — він уже, здається, зовсім розслабився, по- панібратськи взяв мене за підборіддя, збираючись заглянути в очі. Але я відвернулася, піднявши з землі сумку, яку опустила на траву, коли він змусив мене роздягатися.