Наступного дня ми з Максом нікуди не ходили й не їздили. Потрібно було монтувати випуск, чим і займалися з ранку аж до обіду. Коли більшу частину роботи було виконано, Макс несподівано дістав з-під свого столу досить об’ємний пакунок і урочисто сказав:
— Ну що ж, тепер можемо трохи розслабитися! Дивися, що я вчора заробив!
Він поставив на стіл пляшку вина та висипав на великий таріль цілу гору персиків. Солодкий приємний аромат відразу заповнив невелике приміщення “студії”, і у мене аж слинка потекла. Я дуже любила ці фрукти, і вдома завжди їла їх улітку кілограмами. Проте тут, в залишеному світі, досі персиків не бачила. В наших краях навіть абрикоси родили не щороку, що вже говорити про таких вередливих південних гостей. А про те, що сюди рідко щось привозять здалеку, а якщо й роблять це — то потім вимагають захмарну ціну — я вже добре знала.
— Де це ти взяв? У магазині ніби такої розкоші не купиш…
— Клієнтка одна пригостила. Вона тільки що з моря приїхала.
"Мабуть, та клієнтка до біса багата", — подумала я. Так, тут звичайна поїздка до моря, навіть не закордонного, а нашого, українського, була для більшості людей недоступною розкішшю. Цікаво, які такі послуги він надавав тій клієнтці?
— Ти її фотографував? — з якоюсь неприязню до незнайомої жінки поцікавилась я.
— Кого? — він спершу не зрозумів, що я маю на увазі. Потім дійшло. — А, так…Слухай, мені тут спала на думку одна ідея. Хочеш, підемо зараз до лісу і влаштуємо пікнік? Я знаю одну мальовничу місцину. Можна було б зробити кілька фото…
— Ні, я не хочу до лісу, — занадто поспішно відповіла я.
Він здивовано підняв брови, потім усміхнувся.
— Боїшся, що закопаю тебе під якимось деревом?
— У тебе дурні жарти. Не боюся, просто не хочу.
— То я й не змушую. Посидимо тут.
Він відкоркував вино, розлив його у склянки. Помив персики. Простягнув мені один. Я відразу ж не втрималася і надкусила його, солодкий сік наповнив рот, змусив задоволено замружитися.
— Колись у мене була триколірна кицька Пушинка. От ти іноді дуже мені її нагадуєш, — засміявся Макс.
— Мене ще ніхто не порівнював з кішкою. А де вона зараз?
— Це було давно, її вже немає, мабуть… Її вкрали, їхала машина, спинилася поблизу нашого будинку, вийшов чоловік, закинув кішку до салону і поїхав далі. Вона ручна була, не боялася чужих… Я з вікна те все бачив, але поки вискочив надвір — машина вже поїхала.
— Шкода… А Пушинка не повернулася? Кажуть, коти можуть знаходити дорогу до своїх господарів, навіть якщо їх відвезти кудись далеко…
Макс похитав головою. Виглядав сумним.
— Ні, не повернулася… Може, там їй було краще.
— А в мене ніколи не було домашніх тварин, — мовила я, щоб перервати мовчанку, що запанувала в кімнаті. — Спочатку мама була проти, казала, що від них бруд і неприємний запах. А згодом мій чоловік терпіти не міг котів і собак.
— Ти любила його? — раптом запитав Макс.
— А чому ти питаєш? Якщо вийшла за нього заміж, то, звичайно, любила…
— Ясно, вибач, я просто ляпнув, не подумавши.
Ми випили ще вина, але розмова геть не клеїлася. Щось немов стояло між нами — увесь цей старанно вибудуваний обома паркан недоказаностей, таємниць, того, що ми старанно приховували один від одного, немов напівзотлілі скелети в шафі.
— Давай пограємо у гру, — раптом запропонував Макс. — На відвертість.
— Що це за гра така?
— Кожен із нас задасть іншому одне питання, од відповіді на яке неможливо ухилитися. Треба обов'язково відповісти чесно.
— Ну добре, — відповіла я. — Тільки одна умова — не питати про особисте життя!
— Гаразд. Давай я почну.
Він подивився мені в очі.
— Скажи, Ліно, про що ти найбільше мрієш?
"Про тебе", — подумала я, але, звісно, того не сказала.
— Я хочу повернутися додому, у великий світ.
— Чому? Тобі тут не подобається? Адже у нас немає ні кризи, ні епідемії, всі забезпечені роботою і житлом…
— Це все якесь несправжнє. Ніби картонна декорація для зйомок кіно. Мені постійно здається, що зараз вийде дівчина з отією-от смугастою хлопавкою і скаже : "Стоп! Знято! Можете бути вільні!"
— Але…
— Слухай, Максе, ми ж наче домовлялися запитувати по черзі? Тепер я хочу почути відверту відповідь.
— Ну, питай.
Він дивився на мене, як раніше, спокійно і трохи насмішкувато, але я бачила, що за всім цим приховується певне внутрішнє напруження.
Я ж цілком недбало, неначе про якусь дрібничку, запитала :
— А що то у тебе в блокноті за список? Якісь ініціали, цифри?
Очі Макса звузилися, губи стислися. Я подумала, що він може мене зараз вдарити. Це було так несхоже на нього, що я вся зіщулилась. І хто мене смикав за дурний язик!
Але Макс миттю взяв себе в руки. Хіба що голос його став прямо-таки крижаним.
— Навіщо ти лазила в мої речі? — спитав він, спідлоба дивлячись на мене. — Хіба тебе не вчили в дитинстві не брати чужого?
— Я випадково заглянула, — почала виправдовуватись я. — Просто він випав у тебе з кишені, а я підняла.
— Підняла — то просто віддай мені!
— Ти тоді купався, — буркнула я. Поступово в мені почав закипати гнів. Ну що такого страшного я зробила? Чому він так психує? А я ще думала, що він кращий за Юру, виявляється ж, усі чоловіки зроблені з одного тіста. Кляті егоцентристи, які за найменший прорахунок здатні розтерти тебе на порох своїм презирством…
— Я думав, що ти людина, котрій можна довіряти. А тепер не знаю, чи вийде бути з тобою відвертим…
Мене це дорікання ще більш роздратувало:
— А я й не прошу твоєї милості! Обійдуся без вислуховування чужих одкровень! Ти взагалі мені ніхто, і не треба мене виховувати!
Він мовчав, опустивши голову.
Я встала, взяла свою сумку і рушила до виходу.
— Ти куди? — спитав Макс, не дивлячись на мене.