Насправді було так. Коли двері почали відчинятися, я з доброго дива перечепилася через килимок і була б зарила носом у підлогу, якби Макс спритно не підхопив мене на льоту і не поставив знову на ноги. Та мить, поки він мене підтримував однією рукою за талію, а другою за плечі, була зовсім коротка. Але ж вона була! Тому якщо я зараз скажу, що він мене обійняв, то не погрішу проти істини. Хіба що зовсім трішки!
— Ти в порядку? — поцікавився він, прямо як герой якогось американського телесеріалу питає героїню, котру тільки що звільнив із рук бандитів.
— Так, цілком, — запевнила я. — Заходь, почувайся як удома.
Я сторожко визирнула в коридор, неначе десь там міг причаїлися Юра або ж той маніяк з мотузкою. Втім у будинку було, як завжди, тихо.
Макс спокійно почекав, поки я замкну двері на всі замки і ланцюжки, і про що він цієї миті думав — я гадки не маю. Обличчя його не виражало жодних емоцій.
— Ходімо на кухню, я чайку зроблю, — запропонувала я, і він спокійно кивнув, погоджуючись з цією пропозицією.
Поки закипав чайник, а я діставала з холодильника той самий злощасний торт, а з шафки печиво-крекери і чисті чашки ( у раковині стояла купка брудного посуду, і я відчула сором через те, що така нехлюйка), Макс роздивлявся навколишню обстановку з якимось дивним виразом обличчя. Я помітила, що він хмурить брови, немов чимось невдоволений.
— Вибач, не встигла прибрати, — я подумала, що, можливо, він полюбляє, аби всюди було чисто. Хоча, якщо судити по безладу, в якому я два дні тому застала його студію, педантичним чистюлею Макса було важко назвати. Проте за своє життя я встигла переконатися в тому, що багато чоловіків дуже добре помічають непорядок у чужому домі та впритул не бачать пилу чи павутини, якщо мають прибирати самотужки…
— Та все добре, — відповів він. — Не звертай уваги. Просто в мене виникло якесь дивне відчуття…
— Що за відчуття? — не зрозуміла я. На якусь мить я, було, повірила, що зараз почую зізнання в коханні. Аж серце пропустило один удар, закалатавши потім із подвійною силою.
Але все виявилося значно прозаїчніше.
— У мене таке враження, що я вже тут колись був, — проказав Макс, підходячи до старовинного буфету — гордості мами, який дістався їй від бабусі. — Ось ці фігурки за склом — я точно їх уже бачив…
Фігурки були нічим не примітні. Керамічна риба-графин із роззявленим ротом та до неї набір маленьких рибок-чарок. Фігурка якогось біленького звірятка ( песець? соболь?) з довгим пухнастим хвостом і чорними очками-намистинками. Фарфорові балерини та пастушки — теж спадщина від моєї прабабусі. М'яке ведмежа кислотного салатового кольору — наш із Марічкою подарунок мамі на Восьме березня, придбаний у незапам'ятні часи, коли жіноче свято ще відзначалося в обов'язковому порядку…
— Цікаво, — я налила чай у чашки та почала нервово гризти печиво. — Може, ти колись заходив до моїх батьків, скажімо, по роботі? Ким ти працював у… — я трохи зам'ялася, підбираючи підходяще слово, — у минулому житті?
Він глянув на мене, примруживши очі, аж на мить мені здалося, що бачу перед собою зовсім іншу людину, не того Макса, якого добре знала.
— Все може бути, — відповів коротко. — Я був телемайстром, то, може, й приходив колись сюди. Геть не пам'ятаю усіх своїх клієнтів…
Раптом мене щось насторожило, хоча я не могла збагнути, що саме. Щось таке, що мені казала Таня, коли я бачила її востаннє… Теж про телемайстра! Що в неї зламався телевізор і вона чекає спеціаліста, котрий має його відремонтувати…
Поза шкірою в мене сипонуло морозом.
— Максе, — награно-бадьоро спитала я, — а тут ти теж ремонтуєш телевізори?
— Ні, тут я цього не роблю, — відповів він. — Повністю зайнявся фото та відеозйомкою, це колись було моїм хоббі, а зараз дозволяє цілком безбідно жити. А чому це тебе так зацікавило?
— Та просто до слова прийшлося, — я підсунула йому чашку, аби приховати власне збентеження. Одразу в моїй голові наклалися один на один два факти — про те, що раніше Макс був телемайстром і що тієї ночі, коли вбили мою сусідку, я не могла до нього додзвонитися.
Звісно, це — лише притягнуті за вуха домисли, але… Я все одно почувалася неспокійно і тепер шкодувала, що покликала його сюди.
Максове темне волосся впало на очі, і чоловік звичним рухом відкинув його убік. Потім усміхнувся своєю безтурботною посмішкою.
— Ну, розповідай, що там у тебе трапилось, — запропонував мені.
Я похапцем, перескакуючи з п'ятого на десяте, почала розказувати про Таню та її історію і те, як випадково знайшла її тіло. Макс слухав не перебиваючи, лише обличчя його що далі то хмурнішало, немов його затягувала грозова хмара.
— Ти маєш рацію, — тихо сказав він. — Ніяке то не самогубство. Але краще цю тему не підіймати. Особливо з незнайомими людьми. Бо ще невідомо, чим розголос може для тебе закінчитися.
" Він мені погрожує," — подумала я. Треба було швиденько рятувати ситуацію.
— Ти знаєш, я оце подумала, співставила всі факти, і прийшла до висновку, що поліцейські праві. Таня поводила себе якось дивно, коли я її бачила останнього разу. Вона цілком могла сама залізти в петлю. А зняв її котрийсь випадковий гість, що побажав залишитися невідомим.
"Чи не ти це був?" — хотілося спитати, але, звісно, я цього не зробила.
— Що ж, може й так, — занадто поспішно, як мені здалося, відповів Макс. — У такому випадку тобі немає чого боятися. Хоча, якщо бажаєш, я можу заночувати в тебе.
Це не було схоже на романтичну пропозицію, таким тоном він міг запропонувати це сестрі чи другові.
— Ні, думаю, це зайве, я вже заспокоїлася. Просто тоді трохи нерви здали. Вибач, що потривожила тебе.
— Все добре, ти завжди можеш до мене звертатися в подібних випадках. Ми ж друзі? — він знову усміхнувся. — До речі, на завтра маємо одну роботу. Тобі потрібно буде одягнути щось таке, що підійшло б для урочистого випадку.