Все в житті колись трапляється уперше, наприклад, коли ти стоїш обличчям до стіни, заклавши руки за голову, немов героїня якогось бойовика, а тебе обшукують. Чесно кажучи, це дуже неприємно. Але, знову ж таки, з досвіду переглянутих фільмів та прочитаних книг я знала — з представниками влади краще не сперечатися.
Позаду рипнули двері — до квартири увійшов хтось іще.
— Ну, що у вас, Богданов? — голос новоприбулого здався мені дуже знайомим.
— Затримали підозрювану, Іване Васильовичу, — відрапортував один із поліцейських, очевидно, старший за званням. — Зброї та документів при ній не знайдено, але вона кудись телефонувала. Гадаю, своєму спільнику.
— Перепрошую, це якась помилка, — наважилася подати голос я, продовжуючи стояти все так же непорушно, втупившись в сірі пошарпані шпалери, що імітували цегляну кладку. — Я просто зайшла до знайомої і побачила, що вона лежить мертва на підлозі. І відразу викликала поліцію. У чому ви мене звинувачуєте?
— Можете опустити руки, — непривітно сказав новоприбулий. — Дуже дивно, кілька годин тому ви намагалися мене переконати, що у нашому місті відбуваються якісь міфічні вбивства. І от я вас бачу на місці злочину, поряд із тілом загиблої. Виглядає все це дуже, дуже підозріло…
Я повернулася до нього, одночасно випроставши вже добре-таки затерплі кінцівки. Сподіваюся, хоч кайданки мені не одягатимуть… Підозрювана… Це якийсь фарс!
На мене дивився той самий огрядний і незворушний очільник поліції, якого звали так само, як героя популярної комедії Ельдара Рязанова, проте на цьому їхня схожість і закінчувалася.
— Чому ви мовчите? — суворо зазирнув мені в очі. — Кому ви телефонували, відповідайте? Ви знаєте вбивцю?
— Звідки мені його знати? — я вже мало не плакала. — Я просто свідок, чому ви причепилися до того дзвінка? Чи ви думаєте, що це я її вбила?
— Ми не думаємо, дорогенька Ліно Сергіївно, ми збираємо докази на місці пригоди, — він, виявляється, запам'ятав моє ім'я, яке Макс назвав лише один раз. А може, після того, як я пішла, почав шукати на мене компромат? Ну, от тепер має його з головою…
— Але які в вас можуть бути докази проти мене? Це смішно, хіба я схожа на людину, котрій вистачить сили задушити жінку, що важить більше за мене і вища на зріст?
— Все може бути, якщо ви напали зненацька, коли жертва цього не очікувала, та затягнули на її шиї мотузку. Для такого способу вбивства не потрібна велика фізична сила, — меланхолійно протягнув Іван Васильович, підходячи до тіла на підлозі вітальні та відкидаючи з нього ковдру.
— А який у мене має бути мотив? Для чого мені її вбивати?
— Ох уже ця сучасна молодь! Начитаються детективів — і всюди шукають якісь мотиви, вмикають дедукцію… — поліцейський коротко засміявся. — А насправді багато вбивств здійснюється без видимих причин. Особливо ж, якщо вбивця несповна розуму…
— Але я нормальна, — це прозвучало трохи смішно, та треба ж було щось казати.
— Ну це ми перевіримо, призначимо прихіатричну експертизу, ось судмедексперт зробить свої висновки, тоді й буде про що говорити. Хоча все-таки я схиляюсь до версії, що вбивця не ви, але вам відомо, хто це зробив.
Богданов згідно кивнув.
— Вона давно тут лежить, — вказав він на тіло бідолашної Тані. — Я думаю, ще з ночі, або навіть з учорашнього вечора.
— Ну от, — погодився його начальник, — що й слід було довести. Ви не знали про вбивство сьогодні вдень, бо інакше не стали б у розмові зі мною піднімати цю тему. А коли б знали, то було б дуже дивно приходити на місце злочину із тортом…
Він і торт на тумбочці у передпокої встиг помітити… Справжнісінький тобі Еркюль Пуаро!
— Отже, я можу зробити висновок — ви прийшли до подруги, побачили її мертвою, злякалися і в стані афекту зателефонували до поліції. Але вам відомо, хто міг вчинити цей злочин, саме через те ви зробили ще один дзвінок…
— Я не встигла нікуди подзвонити! — заперечила я. — Ледве почала набирати номер, як увірвалися ваші люди і почали мені погрожувати…
— І правильно зробили, — кивнув Іван Васильович. — Дуже недобре — покривати злочинця. Кажіть уже, кому телефонували, і ми вас відпустимо.
Я зам'ялася. Не хотілося підставляти Макса, адже у нього можуть бути неприємності через це. Якщо тутешні поліцейські такі ж наполегливі у вибиванні зізнань, як їхні колеги з "великого світу", то можуть повісити усіх собак на Макса, адже їм треба знайти якогось підозрюваного…
— Мовчите? — покивав головою Іван Васильович. — Ну добре, давайте припустимо другий варіант розвитку подій. Це було самогубство. Ви зайшли в гості до подруги, з тортиком, щоб випити чаю. Але тут знайшли її повішеною. У подруги депресія, вона була самотньою і неврівноваженою особою. Ви знімаєте її з петлі, кладете на підлогу і накриваєте ковдрою, а потім викликаєте поліцію. Кажете, що подругу вбили, але то просто від шоку і розгубленості ви так подумали, правда?
— Я її не знімала… Коли я прийшла, вона вже лежала так…
— Ну, можливо, її зняв хтось інший, якийсь сусід. Побачив, що врятувати жінку неможливо — вона вже мертва, і пішов собі. Не захотів мати клопіт із правоохоронними органами… Таке, на жаль, буває, не всі настільки законослухняні, як ви, Ліно Сергіївно.
Я мовчала, не знаючи, що сказати, а він продовжив спокійно, майже лагідно:
— До того ж, я чудово знаю, кому ви хотіли зателефонувати. Вашому колезі з камерою, правда? Вирішили зняти сюжет по гарячих слідах… Але боїтеся зізнатися в цьому. Дарма, ніхто не буде вас переслідувати. Звісно, ми не дуже любимо вашу журналістську братію, але й чутки про кровожерність поліції дуже перебільшені. Ви ж збиралися телефонувати Максиму Терещенку?
— Так, — я зрозуміла, що краще нічого не приховувати.
— От і добре, все вияснили, — начальник поліції задоволено посміхнувся. — Зараз підпишете протокол і можете бути вільною. Завтра, правда, доведеться навідатися до відділку, заповнити деякі документи. Та це чиста формальність. Можна буде заодно зняти репортаж про проблему суїцидів та їхню профілактику. Як ви на це дивитеся?