Коли я повернулася до нашої “телестудії”, Макс уже був на місці. Він сидів за столом та читав мої записи, які я там залишила.
Я привіталася, накрутила на швабру ганчірку та заходилася мити підлогу.
— Чекай, дай я допоможу, — він забрав у мене швабру. — Ти ж не маєш того робити, тут є прибиральниця, тітка Валя… правда, вона зараз у відпустці…
— Нічого, мені не важко, — відповіла я, скептично спостерігаючи за тим, як він не дуже вправно миє підлогу.
Коли з прибиранням було покінчено і Макс виніс брудну воду надвір, він задоволено сказав:
— Мені сподобалося те, що ти написала. Але, знаєш, монтувати сюжет будемо після обіду, бо зараз нам треба ще взяти інтерв’ю.
— Інтерв’ю? У кого?
— У начальника міського поліційного відділку. Він сам напросився, каже, в них професійне свято, те-се, потрібно зняти сюжет. То зараз і поїдемо, навіщо гаяти час?
Я кивнула.
Він поглянув на мене уважніше:
— Щось трапилося? Ти якась не така, як учора.
Диви, який прозорливий! Нічого від нього не приховаєш… Хоча, може, то я така розтелепа, що по мені видно — я приголомшена, бо об’явився мій чоловік, і я не знаю, що з цим фактом робити… А може, насправді річ у тому,, що він, Макс, учора не ночував вдома… хоча це взагалі смішно, і я ніколи не зізнаюся, що це мене засмутило…
— Нічого не сталося… Так, голова трохи болить, — відповіла я.
— То випий таблетку, в мене десь там у шухляді був цитрамон.
— Дякую, я вже випила, — викрутилась, а сама згадала, що у моїй сумці лежала фотокартка, яку я витягнула зі сміття.
— Дивись, — сказала я, дістаючи знімок і простягаючи йому. — Побачила у корзині зі сміттям, подумала, може, фото випадково туди потрапило?
Він раптом знітився, відвів погляд убік. Таким я його, мабуть, ще не бачила.
— Ні, не випадково. То так… старе, непотрібне фото.
— Ну добре.
Я стояла з тією світлиною в руках, не знаючи, куди її приткнути. Кинути назад до сміттєвої корзини? Не наважилася. Зрештою Макс узяв фото і заховав його до шухляди столу.
— Ну що, по конях? — спитав занадто бадьоро.
— Поїхали, — зітхнула я. — До поліції, то до поліції…
***
Поліційний відділок знаходився в ошатному двоповерховому будиночку не так далеко від центральної площі. Керівник вартових правопорядку місцевого розливу виявився солідним чолов’ягою середнього віку, у якого під форменою сорочкою було видно чималий живіт, а на обличчі застиг вираз неабиякої зверхньості щодо всього, що відбувалося навколо нього. Хоча побачивши нас, “телевізійників” ( як повідомила йому молода білява секретарка, заглянувши з приймальні до кабінету “головного”), навіть на посмішку розщедрився.
— О, ви вже тут, заходьте, сідайте, — він потис руку Максові, а на мене лише прискіпливо поглянув, немов вивчаючи під мікроскопом.
— Це моя нова колега, Ліна Рудницька, — сказав Макс, киваючи на мене. — Ліно, знайомся з начальником нашої доблесної поліції Іваном Васильовичем Ратушним.
— Дуже приємно, — муркнув Іван Васильович. — Давненько ви у нас?
— Не дуже, — мені не хотілося вдаватися в подробиці. Взагалі, цей дядько здався мені украй несимпатичним, і мабуть, він щось таке помітив на моєму обличчі, бо тут же відвернувся і далі демонстративно спілкувався лише з Максом.
— От у нас, теє.. день працівника патрульної служби. Треба відзначити кращих поліцейських, розповісти про наші успіхи і досягнення. Зараз я знайду статистику…
Він зарився у купу паперів на своєму столі, а ми з Максом стиха перезирнулися. Він вибачливо знизав плечима — мовляв, сама бачиш… Я кивнула.
Далі, здається, нічого цікавого не відбувалося.
Ми почали знімати інтерв’ю — цілком типове, яке навряд чи зацікавить глядачів. Іван Васильович розповідав, на скільки відсотків збільшилося в поточному році розкриття злочинів у порівнянні з роком попереднім, та як його підлеглі підвищують свою кваліфікацію.
— А які злочини цього року найчастіше скоювалися у нашому місті? — вирішила я трохи розбити його сухий монолог цікавішими подробицями.
Очільник поліції двічі моргнув, дивлячись на мене з таким виглядом, неначе я спитала його про щось геть неймовірне, наприклад, скільки “літаючих тарілок” приземлилося цьогоріч в околицях нашого містечка.
— Ну… різні, — нарешті зібрався з думками. — Найбільше крадіжок, ще трапляються бійки, сімейні “розбірки” там усякі… Ага, контрабанда! Але ми боремося, теєчки…
— А наркотики? — поцікавилася я.
— Ну, тут одна бабця у себе на городі мак вирощувала, наркодилером вирішила стати, — загиготів Іван Васильович. — А так хіба епізодичні випадки. Ще хуліганство різне…
— А вбивства трапляються?
— Та ні, які вбивства! — він аж головою закрутив, так що ріденьке світле волосся стало дибки. — В нас у місті все тихо, мирно. Останнє вбивство сталося рік тому, там двоє випивох щось не поділили і один другого штрикнув ножем. Потім сам того не пам’ятав, бо з ним “біла гарячка” приключилася. Ну, буває…
— А я чула, що днями у нас тут дівчину вбили, — ляпнула я.
Макс легенько стусонув мене ліктем під бік.
Поліцейський повернув голову і втупився чомусь у Макса. Наче не вірив тому, що тільки що почув і хотів пересвідчитися, чи й він був свідком такого ж дивного явища.
— Що за дурні запитання? — звернувся він знову ж таки до Макса, геть ігноруючи мене. — Ми про таке не домовлялися…
— Ну, гадаю, нашу розмову вже можна й закінчити, — миролюбиво усміхнувся йому мій колега. — Ви вже розповіли про все, що ми хотіли почути, тепер змонтуємо сюжет — і вже завтра він буде в ефірі. Тільки давайте знімемо ще ефектну кінцівку, отак ви сидіть за столом, а камеру ми поставимо сюди… і ви візьміть оцю папку…
Він відволікав увагу поліцейського від мого прорахунку — зрозуміла я. Але хто знав, що безневинне питання може так розлютити цього Івана Васильовича?