28

Мене немовби пронизало струмом, я аж смикнулася всім тілом і дивом не випустила телефон із рук.

 — Ви, напевно, не туди потрапили, — пролепетала, не впізнаючи свій голос. Треба було просто кинути слухавку, або послати його, як тоді, у зміненому минулому. Але чомусь продовжувала  розмову, мов заворожена.

 — Ну як не туди, ти ж Ліна? Рудницька? — здивувався він. У трубці щось рипіло, пищало, і через всі ті перешкоди його голос був геть не схожим на голос мого чоловіка, яким я його пам'ятала. 

— А як ти тут…? Звідки ти…? — думки товклися в голові, не даючи нормально сформулювати запитання.

 — Так же, як і ти, дорогенька. Я щасливий, що тебе знайшов. Дуже скучив за тобою…

— У тебе якийсь дивний голос, — сказала я. 

 — Застудився, горло болить… Дідько, кохана, ти що, мені не рада? 

Я поступово почала приходити до тями. Перший шок змінився тими почуттями, які були цілком природніми стосовно чоловіка, котрий перевісив на мене свої борги та зник у невідомому напрямку, а тут несподівано об'явився і дивується, що я не стрибаю від захвату, зачувши його голос.

 — І чого це я маю тобі радіти? Після того, що ти натворив? Я не хочу тебе ні бачити, ні чути, не дзвони мені більше!

 — Ліночко, так склалися обставини, — сумно сказав він. — Я тобі можу все пояснити, але це не телефонна розмова. Давай зустрінемося  десь і поговоримо спокійно. 

 — Мені немає про що з тобою розмовляти, — відрізала я, але вже не так впевнено, і, мабуть, він відчув сумніви в моєму голосі, тому що підсилив натиск:

 — Ти ж пам'ятаєш, як нам було добре разом? Тоді, востаннє… Давай зустрінемося, лише поговорімо і все. Якщо ти не зміниш свою думку — я залишу тебе у спокої…

Коли я натискала на кнопку "відбій", моя рука тремтіла так, ніби зі мною стався напад малярії. Я не могла більше слухати його, бо боялася, що погоджуся на цю зустріч, і тоді все знову піде шкереберть. Ні, тільки не це. Я не хочу увесь час танцювати на граблях!

Щоб заспокоїтися, пішла на кухню, знайшла валер'янку й накапала у склянку з водою. Коли повернулася до кімнати, телефон іще раз задзвонив, але я боялася до нього підійти. Перечекала, поки дзвінки стихнуть, і тільки тоді, обережно, навшпиньках, підібралася до апарата і вже простягнула руку, аби вимкнути його з розетки, як мені спало на думку зателефонувати Максу. 

Адже він сам сказав, що як буде страшно чи самотньо — я можу набрати його номер, і ми побазікаємо про щось приємне. Я схопилася за цю думку, немов за рятівну соломинку. Телефон пам'ятала — п'ятірка та чотири четвірки. Набрала і з полегшенням почала вслухатися в довгі гудки. Вони йшли один за одним, але на тому кінці лінії ніхто не реагував.

Я глянула на годинник — ого, половина першої ночі! Макса в такий час немає вдома? Але що тут такого — він самотній чоловік, може йти, куди хоче, може, десь із друзями "зависає" в пивниці, як часом робив і Юра. От щодо Юри я б не здивувалася, але, не заставши вдома Макса, відчула розчарування. Неначе він пообіцяв мені щось і не зробив. Не виправдав моїх очікувань.

Розсердившись, я таки вимкнула телефон і пішла спати. Лягала, підсвідомо скулившись, знову очікуючи якихось нічних жахіть. Але, на щастя, мені нічого не снилося. Або я не запам'ятала своїх сновидінь…

***

Прокинувшись уранці, згадала, що не встигла закінчити свою роботу і, похапцем вмившись та почистивши зуби, сіла готувати матеріал. Такого натхнення, як учора ввечері, вже не було, але навіть без нього досить швидко вдалося довести справу до кінця.

Одягнулася, похапцем випила чаю з бутербродом та вийшла з дому. Коли відчиняла двері під'їзду, то уважно роззирнулася навколо, а вже потім рушила назовні. Я стаю параноїком? Можливо. Та насправді, скоріше за все, я побоювалася, що Юрі вистачить нахабства прийти і чекати мене під дверима. Коли я його не побачила, мені полегшало.

На подвір'ї, як і раніше, було порожньо та тихо. Тільки маленький рудий собачка дрімав у холодку під розлогою вишнею. Він настовбурчив одне вухо, коли я проходила повз нього, але було схоже, що йому лінь не лише гавкати, а навіть розплющувати очі. Сонячне світло падало на асфальт крізь гілля дерев, мережачи його вигадливими візерунками. У верховітті на всі голоси цвірінчали пташки.

Таки мені подобалося у цьому світі — вирішила я, і прискорила ходу. Вже за десять хвилин опинилася поблизу ратуші.

Рипнули двері підвалу, стало темно, в порівнянні з яскравим світлом зовні, і на мить моє серце закалатало сильніше. Та я простягнула руку до вимикача, під стелею загорілася лампочка — і страх зник. Дістала ключ, який дав мені Макс, відчинила двері "студії". Його ще не було, тому я вирішила витратити вільний час, щоб навести тут лад. Кімната була добре-таки занехаяна — певно, прибиральниці сюди не добиралися. Скрізь лежав товстий шар пилу, на столі — чашки з недопитою кавою, кошик для сміття повний якихось пожмаканих паперів. Я знайшла у підсобці стару, як світ, ганчірку ( треба буде  принести з дому якусь непотрібну шматину, бо цю гидко  брати в руки), дерев'яну швабру — такою ми ще в школі мили підлогу в класах під час чергування, обдертого віника. Надумала сходити по воду — знала, що на першому поверсі є вбиральня. Потім, щоб двічі не бити ноги, вирішила заодно винести сміття ( контейнер стояв на задвірках, за кущами бузку). Витягла мішок з непотребом із корзини, і тут серед огризків яблук та зім'ятих аркушів паперу побачила краєчок якогось фото. Рука сама потягнулася до нього. Так, я розуміла, що це дико — порпатися у смітті, але раптом фотографія потрапила сюди випадково, наприклад, впала зі столу, а Макс не помітив. Треба буде спитати його, бо ще викину щось потрібне…

Це був кольоровий знімок, досить пошарпаний на краях, схоже, не новий. Так, наче його довгий час носили в кишені чи гаманці. З фото посміхалася молода рудоволоса дівчина у зеленій сукні, дуже красива ( як мені здалося). Навіть розсип веснянок на маленькому трохи кирпатому носику не псував її зовнішність, а тільки надавав шарму.