25

Подружжя Ковалів мешкало навіть не в самих Рудьках, а на хуторі, що знаходився за три кілометри від села, в мальовничій місцині, з двох боків оточеній лісом, а з третього  їхнє обійстя виходило до річки. На галявині паслися кози, поряд із хатою стояли зо два десятки вуликів, біля яких саме порався господар, накинувши на голову чудернацький капелюх із сіткою, за якою не видно було обличчя. Помітивши нашу появу, Сергій повільно рушив у наш бік, а вже коли був поруч, зняв своє “маскування”.

На вигляд йому було років сорок — худорлявий, засмаглий, зі спокійною усмішкою та ясними блакитними очима. Він привітався з Максом за руку, потім, трохи повагавшись, потиснув долоню і мені:

 — Доброго дня! Хочете, мабуть, медку купити?

 — І це теж, — привітавшись, відповів фотограф. — Але ще маємо на меті зняти про вас сюжет для новин.

 — Отакої! — здивувався пасічник. — Чим це я заслужив таке щастя? Наче нічого особливого у нас в лісі не відбувається…

 — Ми просто робимо цикл сюжетів про різних цікавих людей, — пояснила я. — Почули от, що ви кроликів розводите…

 — Є таке, — чоловік вказав рукою на галявину за домом. — Ходімте, подивитесь.

Ми рушили за ним, проминули ошатно підстрижений живопліт та яблуневий сад, де кожне дерево також було обкошене, побілене, а на гіллі рясно висіли ще недостиглі плоди. 

 — Пригостив би яблучками, так бачите — зелені, — усміхнувся господар. — Приїздіть трохи пізніше… А от і наші побігайчики!

Галявина, вкрита соковитою зеленою травою, була обгороджена металевою сіткою, а за цим імпровізованим парканом, без усіляких кліток, вільно гуляли кілька десятків вухатих красенів. Були серед них і білі, й сірі, й чорні, вони сиділи в холодочку, жуючи стебла конюшини та поглядаючи на нас зі здивуванням, а деякі, немов граючись у квача, швидко бігали туди-сюди, тільки трава хиталася по їхньому сліду.

Макс розчохлив камеру та почав знімати. Мені й самій цікаво було поспостерігати за звірятами, але ж треба було ще взяти інтерв’ю у господаря. Як це робиться загалом, я пам’ятала ще з газетної практики, але ж у телебачення, мабуть, свої правила…

Я вирішила, що зараз просто задам декілька питань без мікрофону, а потім попрошу те, що особливо зацікавило, повторити на камеру. 

 — У вас чималеньке господарство, — сказала я. — Тільки удвох з дружиною з усім справляєтесь, чи маєте ще робітників?

 — Та які там робітники до нас сюди доберуться, — махнув рукою Сергій. — Усе самі, я та Марина. Аж он і вона!

З будинку вийшла жінка у зеленому сарафані, зупинилася на ґанку, приклавши руку козирком до очей. Чоловік махнув їй, аби вона спустилася до нас. 

 — А ви давно тут оселилися? — продовжувала розпитувати я. 

 — Два роки тому. Там, — він трохи зам’явся, — у “великому” світі, я був агрономом у сільськогосподарському підприємстві, працював, як-то кажуть, на дядька. А коли опинився тут, то захотілося стати самому господарем. Фермерів і підприємців місцева влада підтримує, кредити дає. Та й вільної землі скільки завгодно, навіть з будинками і всіма господарськими спорудами. Заходь, живи! З Мариною я тут познайомився, у Рудьках, вона листоношею працювала, газету мені привозила на велосипеді. Ну, і от…

Марина уже підійшла до нас, сяючи білозубою посмішкою. У неї була смаглява шкіра, темні очі і чорне розкішне волосся, яке, навіть стягнуте в вузол на потилиці, виблискувало на сонці, мов у дівчат із реклами дорогих шампунів. 

Дивлячись на цих спокійних, безтурботних людей, котрі наче випромінювали впевненість і життєву енергію, я мимоволі замислилася, що саме привело їх сюди. Там, у “великому” світі, вони були нещасливі, самотні? Чи пережили якусь особисту трагедію? Принаймні, зараз ніщо не говорило про це, а розпитувати про особисте я не наважилася. Тому далі, коли Макс закінчив фільмувати кроликів та перейшов, нарешті, до зйомки інтерв’ю, розмова потекла у звичному руслі — господарі хутора розповідали про те, чим займаються, як реалізують свою продукцію, які мають плани на майбутнє…

 — А діти у вас є? — я задала, здавалося, цілком безневинне питання, проте вся трійця моїх співрозмовників поглянули на мене так, неначе я  ляпнула щось непристойне.

Першим зреагував Макс. Він жестом показав, щоб я вимкнула мікрофон, а сам опустив камеру.

 — Вибачте, — звернувся він до подружжя Ковалів. — Ліна ще тут зовсім недавно, не встигла повністю увійти у курс місцевих справ.

 — Та нічого, — Марина поправила пасмо волосся, що вибилося з зачіски. — Все нормально, ми розуміємо…

 — Ми б, звичайно, дуже хотіли мати велику сім’ю, — промовив Сергій, і на його привітне обличчя раптом наче набігла тінь. — Адже й Бог у Біблії звелів людям: “плодіться і розмножуйтесь…” Але тут, у Залишеному світі, мабуть, інші закони. Тут діти не народжуються. Хоча тварини приносять потомство, з цим жодних проблем немає. А чому людей обділили таким щастям? Можливо, це якесь покарання за гріхи.

 — Або випробування для сили духу, — підтакнула Марина.

 — Ми все-таки  віримо, що щось може змінитися, і молимось,аби Господь нам послав нащадків, — поважно мовив Сергій. — Але навіть, якщо цього не буде, то ми не втомимося прославляти його діяння, адже він і так дав нам багато своїх благ. Завдяки його промислу ми потрапили сюди і змогли зустрітися. Я вірю, що це було призначено нам вищими силами…

Ми ще трохи поговорили ( уже на камеру) про духовність і віру в Бога, аж я під час цієї бесіди застерегла краєм ока якийсь рух у траві по той бік огорожі.

 — Ой, що це?

Руда тварина сиділа і допитливо дивилася на нас, потім розвернулася й стрілою метнулась у бік лісу.

 — Це лис, хотів кролика вкрасти, але злякався вашої камери, подумав, що рушниця, — засміявся Сергій.

 — А у вас є зброя, ходите на полювання? — поцікавилася я.

 — Я не великий любитель позбавляти когось життя, — знизав плечима фермер. — Хоча рушницю маю, оце для таких моментів, щоб полякати нахабних гостей.

 — І часто до вас приходять гості з лісу?