Нічого несподіваного я в цій кімнаті не побачила. Хіба що в ній не було вікон і, як пояснив мені Макс, стіни оббили звукоізолюючим матеріалом, який приглушував звуки зовнішнього світу, так, що тут завжди панувала тиша.
Навпроти входу я побачила м'який диванчик червоного кольору та два крісла, а над цим "куточком відпочинку" на стіні красувалося бутафорське вікно — намальована декорація, яку було важко відрізнити від справжнього краєвиду, що відкривався з ратуші на головну площу нашого містечка.
Тут, мабуть, і знімалася "суперкреативна" передача "Вітаємо вас". Решта меблів у студії були чи не старші за мене — раритетний пофарбований у зелений колір металевий сейф, який увінчувала кругла ручка, схожа на корабельний штурвал; письмовий стіл, оббитий пошарпаним зеленим сукном; кілька таких самих витертих стільців; "рогатий" вішак для верхнього одягу у кутку…
— Ну як тобі? — спитав Макс з певною гордістю, обводячи рукою усе це "багатство".
— Нічого… цікаво, — обережно відповіла я, змахнула пил з одного із стільців і спробувала присісти на нього. Стілець загрозливо заскрипів, але мою вагу витримав.
— Нехай тебе не лякає ця убога обстановка, я переконав Орисю Віталіївну зробити тут ремонт, придбати нові меблі. Адже для випусків новин цей стиль "ретро" зовсім не підійде. Одним словом, почнемо поки так, а по ходу справи розберемося…
Я кивнула. Зрештою, він тут головний — йому й карти в руки.
А Макс тим часом дістав із чорної теки, яку увесь цей час ніс під пахвою, якісь папери і заходився їх передивлятися.
— Я сьогодні заскочив до редакції, розжився там останніми вістями з нашого містечка та околиць. О, у Тимофія Івановича, головного редактора, відмінний газетярський нюх — варто лише якійсь події статися — і він уже тут як тут, зі своїм незмінним блокнотом. Він, правда, трохи побурчав, що ми створюємо йому конкуренцію, але все ж згодився ділитися свіженьким фактажем. Ось, наприклад, — у Сергіївському ставку фермер Руденко виловив коропа вагою сім кілограмів. Або — міська фірма "Добробут" розмалювала вуличні стовпи.
— Для чого розмальовувати стовпи? — здивувалася я.
— Ну, не знаю, мабуть, щоб гарно було… Або ще — медсестра міської лікарні Софія Зінченко винайшла рецепт, завдяки якому абрикосове варення виходить особливо ароматним.
— О так, це страшенно злободенні новини! — не втрималася я від "шпильки".
— А що не так? Чим тобі не подобаються ці інформаційні приводи? — Макс посміхнувся, показавши рівні білі зуби. — Чи ж не краще, ніж новини з вашого, великого світу? Скільки людей померли від коронавірусу, де відбувається черговий мітинг проти влади або ж якийсь псих захопив заручників?
— Послухай, Максе, — насторожилася я. — Ти ж казав, що тут з сімнадцятого року. Звідки тоді знаєш про "корону"? Її лише торік відкрили…
— Ой, Ліно, ти така наївна, — він дістав із шафи з заскленими дверцятами, на яких зсередини чомусь красувалася брудно-біла фіранка, відеокамеру у чохлі. — Ти що, думаєш, одна-єдина потрапила сюди за ці півроку? Та починаючи з березня нові мешканці до Залишеного світу валом валять, таке враження, що почалося велике переселення народів. Мабуть, усі ці світові кризи так впливають на психіку, що люди просто не витримують… А з ними приходять і новини про все, що там відбувається…
— Ясно, — мені не дуже хотілося повертатися спогадами в невеселе минуле, і, здається, Макс це зрозумів.
— Отож, я пропоную такий варіант, — примирливо сказав він. — У якості розминки для тебе, як тележурналіста, давай вирушимо на ферму, де вирощують кроликів. Заодно на пляж заїдемо. Сьогодні чудова погода, гріх не скористатися такою нагодою!
— Що ж, я не проти, — слухняно кивнула. — Буду, як ті Данилець і Мойсеєнко : "Кролики — це не тільки цінне хутро…"
— "Але й три-чотири кілограми дієтичного легкозасвоюваного… сала", — серйозно продовжив Макс. — Там, здається, ще й пасіка є. Може, медком пригостять. І самі господарі дуже цікаві люди, зі своєрідним світоглядом, глибоко віруючі…
— Цікаво, а тут є церкви? — запитала я.
— А чому б не бути? Є й православні, і католики, і ще якісь течії, навіть не пам'ятаю всіх. Людям завжди потрібно у щось вірити, бо без того втрачається сенс життя...
— А як взагалі існування "залишенців" узгоджується з релігією?
— Ну якраз і спитаєш у цих фермерів, — Макс помахав перед моїм носом дрібно списаним аркушем. — Їх звуть Сергій і Марина Ковалів. Живуть у селі Рудьки, це дванадцять кілометрів на південь від нашого міста…
— А як ми туди потрапимо?
— Дуже просто — скористаємося моїм власним транспортним засобом, — Макс виглядав гордим, судячи з усього, той, хто мав тут автівку, вважався вельми забезпеченою людиною.
Проте при ближчому розгляді "транспортний засіб" виявився стареньким мотоциклом.
Тут я подумала, що мені дуже пощастило одягнути сьогодні джинси, а не сукню чи спідницю. І ще було трохи незручно, адже такий спосіб пересування передбачав досить тісний контакт із Максом. Проте вибирати не було з чого — як мені стало ясно, громадського транспорту тут не було від слова "зовсім", а чапати пішки по спеці дванадцять кілометрів туди і стільки ж назад — то було ще гірше від подорожі на скутері.
— Не бійся, — Макс підбадьорливо мені кивнув, — домчу з вітерцем!
— Головне, не загуби мене дорогою, — спробувала віджартуватися я.
— Якщо будеш міцно триматися, то й не помітиш, як опинишся на місці, — він усівся на мотоцикл та поплескав долонею по сидінню позаду себе. Камера на довгому ремені бовталася в нього за плечем.
Я обережно перекинула ногу через сидіння та примостилася поряд із Максом.
— Ну що, поїхали? — він несподівано завів мотор та зірвався з місця так різко, що я була б дійсно звалилася на землю, якби не встигла міцно схопитися за його талію.
— Ще один такий фокус — і я піду пішки, — сердито гукнула йому на вухо.