Коли я піднялася на ґанок ратуші, мені стало знову трохи не по собі. Вдома, вірніше, у тому, звичному. світі, тут завжди було людно — адже у старовинній споруді знаходилося, окрім мерії, безліч інших установ та організацій. Тож подібну тишу і порожнечу навіть у вихідні було важко застати.
В коридорі теж нікого не було. Тільки за одними нещільно зачиненими дверима з незрозумілою табличкою “Оборона” ( я зразу подумала, що то “охорона”, а потім, підступившись ближче, впевнилася, що помилилась) тихенько хтось гомонів — чи людина, чи радіоприймач, зрозуміти було складно. Та й незручно стояти поряд із дверима та підслуховувати, тому я поквапилася далі, у той закуток, де знаходилося фотоательє. Сюди, здається, звелів мені прийти Макс?
Я постукала та штовхнула двері, вони легко, без скрипу, відчинилися. Майстерня була залита сонячним світлом, на розчиненому вікні тріпотіли легкі тюлеві занавіски. І спершу мені здалося, що тут нікого немає. Тільки обличчя людей, як живі, дивилися на мене з гігантського фотоколлажу на стіні.
Аж за мить у дальньому куті кімнати відчинилися непомічені мною двері ( за ними на мить я побачила щось на зразок комірчини з численними полицями, на яких стояли дивні круглі коробки, схожі на велетенські бляшанки з-під консервів, а ще — якесь химерне приладдя, яке я не знала, як і назвати). На порозі того закапелка з’явився Макс, обтріпуючи сорочку з короткими рукавами від павутиння.
— А, це ти, — кивнув він замість привітання. — Молодець, не запізнилася. Кави вип’єш?
— Кави? — в мене, здається, аж очі загорілися. О, я дуже хотіла справжньої кави. Не суть важливо — заварної чи розчинної, лиш би не той сурогат, який мені запропонувала Катерина. — Дякую, не відмовлюся!
У кутку майстерні знайшлася низенька тумбочка, на котрій стояв електрочайник, поряд — дві різномасні чашки і — о диво — маленька баночка “Нескафе”.
— Де ви взяли цей дефіцитний продукт? — вказала я пальцем на тумбочку.
— О, місця треба знати. — Макс загадково підморгнув. — Але ми, здається, вже перейшли на “ти”...
Я не пам’ятала цього, проте згідно кивнула.
Тим часом він відкрив пластикову пляшку з водою і наповнив чайник, потім натиснув на кнопку, і той мірно зашумів.
— От мені цікаво, чому тут немає багатьох товарів, які в реальному світі продаються на кожному кроці… — почала я.
— Дивно, а цей світ що, нереальний? — перебив мене Макс, насипаючи в чашки каву і цукор та перемішуючи їх маленькою ложечкою до однорідної маси.
— Іноді мені так здається, — зізналася я. — Вчора ввечері у нашій квартирі задзвонив телефон. А коли я підняла слухавку, там було тихо, зовсім тихо… А потім пішли довгі гудки…
— Дивно, хіба з тобою жодного разу не траплялося такого, що хтось помилився номером? — він підняв одну брову.
Чайник відізвався лунким клацанням і вимкнувся. Макс обережно розлив окріп у чашки та розмішав. Мої ніздрі залоскотав омріяний аромат.
Мабуть, занадто поспішно я схопила чашку і відпила ковток. Звісно, тут же пошкодувала про це, обпікши язика, адже кава була до біса гаряча.
— Що, скучила за кофеїном? — розсміявся фотограф.
— Ага, мені тут продали якийсь напій, але я не змогла його пити. Так само як і те, що гордо назвали “трав’яним чаєм”. А де можна дістати справжні продукти, не підкажеш?
— Ну, потрібно мати вихід на певних людей, — він легенько знизав плечима. — Експорт тут працює сяк-так, хоча все одно ті, хто має гроші, якось вихитряються привозити в Україну усе, що тут не росте…
— На яхті? — усміхнулася я, дмухаючи на вміст своєї чашки.
— І на яхтах, і на приватних літаках… Звісно, потім те все продається за шалені гроші.
— Яких у мене немає… На жаль…
— Не вішай носа, — Макс простягнув руку і легенько торкнувся мого волосся. — Я, так тому й бути, поділюся з тобою кавою…
Цей жест і ці слова мені не сподобалися, аж я інстинктивно відсунулася далі на стільці. І, здається, така моя поведінка не минула непоміченою.
— Та що ти пирхаєш, як той колючий їжак, — миролюбиво сказав Макс. — Не думай, що чогось чекатиму навзамін від тебе. Ми — колеги, і нічого більше.
— А я й не думаю нічого такого… — мені стало трохи незручно. Здавалося, кава, немов наркотик, розтікалася по жилах, бадьорила все ще важку після вчорашнього “зняття стресу” голову.
— От і добре. Може, ти ще щось хотіла запитати?
Я пригадала про свій зошит, котрий залишився вдома на тумбочці, і питання, що для себе сформулювала, бажаючи знайти на них відповідь. Та зараз жодного не змогла пригадати. І несподівано для самої себе бовкнула:
— А що це за дівчину убили минулої ночі?
— Не знаю, — Макс поглянув на мене з-під довгих, немов у дівчини, темних вій, і, здається, ледь-ледь насупився при цьому. — А звідки така інформація?
— Одна бабця розповіла, — я переказала свою розмову з дивною старою, і на мить засумнівалася — чи було те насправді? А може, наснилося мені так само, як нічний телефонний дзвінок із звісткою про загибель батьків?
— Послухай, Ліно, — він дивився на мене серйозно, і, здавалося, замислився, які слова краще підібрати для цього пояснення, а я терпляче чекала… так, мені дійсно дуже хотілося перекласти на когось свій тягар, виговоритися, хотілося, щоб хтось мене заспокоїв і розвіяв мої страхи. — Тут… взагалі-то не все так легко і просто, як нам хотілося б. Ну, ти, мабуть, сама розумієш — люди до Залишеного світу потрапляють різні, у більшості своїй нещасливі, з усілякими травмами… Психологічними, маю на увазі. Є такі, хто швидко відновлюється, а є трохи неврівноважені…
— Маніяки… — продовжила я.
— О Господи, — він засміявся. — Яка ти панікерка! Повірила якійсь старій, що геть вижила з розуму. Та немає тут жодних маніяків. Взагалі немає злочинців. Поліцейські, в основному, розслідують справи про дрібне хуліганство та претензії на майно, якщо хтось поселиться у порожній квартирі, а потім раптом об’явиться законний власник…