20

Колись у дитинстві я читала казку про хлопчика, котрий, прокинувшись уранці, зрозумів, що залишився один у цілому світі. Спершу він зрадів — бо ж міг безперешкодно заходити в магазини та брати все. що йому заманеться — будь-які ласощі чи іграшки, кататися на атракціонах, лягати спати не тоді, коли йому скажуть батьки, а коли самому заманеться… Але зовсім скоро хлопчині стало сумно і самотньо, і він щиро забажав, щоб люди знову повернулися. Потім, правда, виявилося, що все те малому тільки наснилося…

От і в мене виникли подібні змішані почуття, коли я прийшла додому з новеньким паспортом ( на відміну від Великого Світу, тут не потрібно було чекати тижнями, поки його виготовлять — тітонька-паспортистка відразу вклеїла фото, записала мої дані,  поставила необхідні штампи — і тепер я мала офіційне посвідчення громадянки Залишеної України). 

Відчинивши двері, я автоматично прислухалася, щоб зрозуміти, чи є хтось вдома — і тільки тоді до мене дійшло, що нікого, крім мене, тут немає і бути не може, квартира батьків у моєму повному розпорядженні. Я можу хоч на голові ходити —  і не прийде мама з вічними повчаннями, сестра не почне кпинити, що я щось роблю не так, а тато — переказувати новини, які мені геть нецікаві. Та тут і новин, напевно, не густо…

А електрика хоч є? Клацнула вимикачем — і в передпокої спалахнуло світло. Пройшла на кухню, набрала води ( на щастя, з нею теж проблем не було), поставила чайник на електроплиту. 

Погляд зачепився за маленький телевізор, що стояв на холодильнику. Ну ж бо, подивимося, що тут за програма телепередач… Коли я клацнула пультом, стареньким, склеєним скотчем, який батьки чомусь не хотіли змінити на новий — на екрані з’явилися кадри зі старого фільму “Три мушкетери”. “Констанція, Констанція!...” — протягло співав актор Михайло Боярський. Я подумала, що треба гукнути маму — вона дуже любила цей фільм. І знову немов спіткнулася об власні думки — мами тут немає. А де вона? Виходить, я її більше не побачу?  Чомусь мені стало тоскно. Так, що я прожогом кинулася до спальні батьків, відчинила шафу… Мамині речі висіли на плечиках — розвішані акуратно, як завжди — сукні, блузки, костюми, червоний кокетливий плащик, строге чорне пальто… Дивно, як це — речі залишилися тут, а людини немає? Як взагалі облаштований цей світ?

Повернувшись на кухню, підсмажила собі яєшню, та апетит чомусь пропав. Колупала виделкою їжу, не відчуваючи смаку. Цикорієва кава без цукру ( бо його я забула купити, а запасів продовольства в квартирі не було від слова “зовсім”) здалася гидотним пійлом, і я вихлюпнула її в раковину. Випила просто холодної води з-під крану. 

У мене виникло бажання щось робити, кудись іти. Лише б заглушити це панічне відчуття, коли підкрадається розпач і ти усвідомлюєш, яких дурниць накоїла. 

Ще й в будинку було тихо — не лунали звичні звуки за стінкою ( бо стіни в цій панельній п’ятиповерхівці були тонкими, і ми постійно чули сусідів — не тільки коли вони проводили якісь ремонтні роботи, а навіть, якщо пилесосили підлогу, слухали музику чи голосно розмовляли). Тепер же скрізь панувала тиша, яку перебивали хіба що звуки, котрі линули з телевізора. 

Фільм уже закінчився, і на екрані з’явилася  розмальована квітами заставка : “Музичні вітання”. Далі я побачила фото якоїсь кучерявої жінки, що з напруженим виглядом дивилася в об’єктив — так, наче підозрювала фотографа у  нехорошому задумі проти своєї персони. За кадром почувся бадьорий голос Макса:

 — Вітаємо з чудовим святом — Днем народження —  добру приятельку і талановитого лікаря — Круглик Олену Василівну! Хай зозуля накує вам довгих років життя, а в вашій домівці завжди панують любов і достаток! Від імені усього колективу міської лікарні прийміть у дарунок улюблену пісню!

На екрані з’явився вічно молодий Павло Зібров і бадьоро заспівав:

 — Незважаючи на походження

Є у кожного день народження,

І у бідного, і в заможного

День народження є у кожного…

Я зітхнула і вимкнула телевізор. 

***

Сидіти вдома не було снаги, і я вирішила сходити до банку за своїми “підйомними”, щоб мати можливість купити  трохи того самого цукру та інших необхідних продуктів. У банку молода касирка з меліруваним русявим волоссям та нудьгуючим поглядом видала мені аж цілих п’ятсот гривень. Тепер я багатійка! Можна було знову попрямувати до супермаркету і заодно з  придбанням харчів розговорити Івана та Олену, щоб більше дізнатися про “залишене” життя.

Але на мене чомусь напав приступ “інтровертності”. Не хотілося нікого бачити і чути. Дивно, буквально півгодини тому я з усіх ніг бігла з дому, аби не бути на самоті, а тепер не хотіла бачити людей. Настрій мінявся так, як погода літнього дня — коли зранку може бути холодно, в обід жарко, а під вечір поллє злива. 

Я в задумі підійшла до гойдалки, що стриміла посеред порожнього дитячого майданчика, сіла та почала легенько розгойдуватися. Ще один плюс мого становища ( ну так, маю ж я знайти і щось позитивне, щоб швидше звикнути до нових обставин) — ніде немає докучливих громадян, котрі горять бажанням когось навчати жити або робити зауваження.

Але варто було про це подумати, як за моєю спиною щось зашаруділо — і я повернула голову на звук. Поблизу цегляної двоповерхівки, поряд з якою ріс невеличкий садок, стояла бабця — стара, з поморщеним, жовтуватим обличчям, замотана в теплу чорну хустку і в такому ж теплому червоному байковому халаті. Такий одяг не дуже пасував до нинішньої погоди ( бо сонце вже добряче припікало), але бабці, видно, було цілком комфортно. Вона тримала під пахвою костур, а в лівій ручі — бідончик, у який рвала вишні. Насторожений погляд блякло-сірих очей був спрямований у мій бік.

 — Доброго дня! — я посміхнулася їй так привітно, як тільки зуміла у цій несподіваній ситуації.Бабуся дивилася на мене мовчки, незадоволено підтиснувши і без того вузькі губи. А потім раптом голосно сказала:

 — Ану злізь з гойдалки, бо поламаєш! Тут діти мають гойдатися!