19

Які у вас виникають асоціації зі словом "мер"? Більшість людей очікують побачити у кріслі очільника міста солідного дядечка з лисиною і в окулярах, ну, на крайній випадок, молодого і харизматичного керівника… але неодмінно це має бути чоловік. Бо для жінки навіть відповідного фемінітиву не знайшлося. Мересса? Мериня? Мерка? Міська голова? Все звучало дивно. 

Але ж і світ цей був доста химерний, тому й виявилося, що керівницею місцевої влади була представниця слабкої статі. Коли я вперше побачила цю жінку, то аж здригнулася — адже вона виявилася страшенно схожою на мою колишню деканшу ( знову немає нормального відповідника жіночого роду, що ж це таке робиться!)

Та придивившись ближче, стало зрозуміло, що такі асоціації викликав хіба що тип зовнішності — знаєте, зустрічаються такі пані, невеликого зросту, кругленькі і рожевощокі, з гучними "командирськими"голосами, котрі незмінно фарбуються в блондинок та носять виключно чорне ( чи то, щоб здаватися стрункішими, чи, щоб не виходити з амплуа "фатальної жінки"). Правда, крім цих чорних хламид та яскраво-червоної губної помади, фатального у їхній зовнішності нічого й не було. Але казати їм про це, звісно, ніхто не смів — собі дорожче обійдеться…

Орисі Дольській ( так значилося на табличці, прибитій до дверей кабінету мера), як згодом пояснив мені Макс, російськомовні батьки дали  ім'я Аріна, але жінка сама себе перейменувала на хвилі любові до національної ідеї та всього українського. Їй було на вигляд років сорок, і вона сиділа у зручному шкіряному кріслі, поклавши ногу на ногу та гортаючи якийсь гросбух, що займав половину її стола.

Коли Макс, постукавши, тут же відчинив двері, вона незадоволено поглянула на нас над опущеними на кінчик носа окулярами для читання.

 — Що там знову трапилося? — білявка тицьнула ручкою, котру тримала в кулаці, у бік мого супутника. — Не дадуть спокійно працювати! Ходять і ходять! 

Втім Макс, якого ця тирада мала б присоромити, зовсім не виглядав збентеженим.

— Орисю Віталіївно, я привів до вас нову жительку нашої славної громади, — серйозним тоном промовив він і підштовхнув мене наперед, так що я вийшла з-за його плеча і зупинилася ні в сих, ні в тих прямо посеред кабінету.

Жінка  пильно зміряла мене поглядом своїх невеличких сіро-блакитних очей.

 — Ну припустимо, — хмикнула вона. — І що?

— Треба Ліну прилаштувати на роботу, — Макс відразу перейшов до суті справи.

— А паспорт в тебе є? — Орися Віталіївна по-пташиному нахилила голову в мій бік.

 — Оформляємо, — бадьоро випередив мою відповідь Макс. — Протягом дня буде готовий.

— От як буде, то й приходьте, — буркнула  леді-мер.

 — Орисю Віталіївно, дорогенька, ви ж самі говорили, що нам потрібно розвивати місцеве телебачення, окрім передачі з привітанням, організувати ще службу новин…

— Ну, казала. Це в мене і в плані розвитку міста на поточний рік записано, — жінка кивнула на солідного виду книгу, що лежала перед нею.

 — Отож, щоб ви могли виконати і перевиконати цей план, я пропоную вам кандидатуру ведучої — ось Ліна має чималий досвід такої роботи. 

— Що, правда? — тепер Орися Віталіївна виглядала зацікавленою і навіть спромоглася усміхнутися. 

Я кивнула, подумки лаючи Макса — який у дідька досвід? Що це він придумав? Єдиний досвід журналістики, що в мене був — це практика у нашій газеті, де я брала інтерв'ю у комбайнерів та писала репортажі з різних масових заходів.

— Чистісінька, — Макс раптом підморгнув мені — мовляв, не дрейф, прорвемось.

 — А може, хай іде працює в газету, Тимофій Іванович зрадіє, — протягнула очільниця міста. — А на телебачення можеш Тамару взяти, з неї все одно секретарка нікудишня!

— Орисю Віталіївна, та що ви? Ви ж чули, яка в Тамарки дикція? Та ніхто не розбере, що вона говорить!

— Ну, приміром, голосу твоєї протеже я взагалі ще не чула, — жінка почухала ковпачком ручки собі вухо.

— Може, хай вона вірша прочитає? — запропонував Макс.

Обоє дивилися на мене очікуюче, а я готова була крізь землю провалитися від сорому.

— Вибачте, я краще піду, — пробурмотіла я, відчуваючи, що фарба заливає мої щоки. — Не маю я жодного досвіду, Макс говорить неправду. 

— А щось у ній таки є, — несподівано зауважила Орися Віталіївна цілком приязним тоном.

— От, я ж говорив, нормальна дикція,  — підтвердив фотограф, мімікою показуючи мені, щоб я більше не плескала дурниць. — Трохи потренується, як себе перед камерою поводити — і ви побачите, які ми круті новини робитимемо! Вільноріченський мер від заздрощів лікті собі кусатиме. У них же навіть вишки немає. 

Леді-мер замислено кивнула, певно, уявляючи собі, як міський голова сусіднього районного центру намагається відгризти собі вказану частину тіла.

— Ну добре, — вона висунула верхню шухляду столу, дістала звідти якийсь аркушик, подібний до медичної довідки, які ми із сестрою приносили до школи, коли хворіли. — Як твоє ім’я?

Я назвала свої паспортні дані, вона щось нашкрябала в довідці і розмашисто підписалася.

 — Це понесеш у банк, отримаєш “підйомні”, — сказала, простягуючи мені аркушик. — Звісно, шикувати не будеш, але до першої зарплатні дотягнеш. Чи може, Макс уже й твоїм спонсором готовий стати?

Сказавши це, вона весело засміялася та значуще глянула на мого супутника.

Я відчула, що знову червонію. Та скільки ж можна? Таких безцеремонних людей завжди було важко витерпіти, але зараз від цієї жінки багато що залежало, тому мусила мовчки терпіти її дотепи.

 — Та ви що, Орисю Віталіївно, — Макс стримано усміхнувся. — Ми з Ліною тільки друзі. А тепер іще й колеги…

 — Ну-ну, швидко ви встигли потоваришувати, — гмикнула та. — Ну добре, то не моя справа...

 — До побачення! — я рішуче повернулася до виходу.

 — Паспорт не забудь зробити! — крикнула мені вслід леді-мер.

Та я вже вискочила з кабінету, відчуваючи неабияке полегшення. Макс вийшов слідом. задоволено усміхнувся до мене.