— Посміхнися, — раптом почула я. — Чому така серйозна?
Якщо чесно, мене трохи здивувало таке запанібратське звернення.
— А ми знайомі? — спитала обережно, бо, може, й справді десь зустрічалися, а в мене була кепська пам'ять на людей і обличчя.
— Чесно кажучи, не знаю, — він підняв камеру і швидко зробив кілька знімків. — Я щодня бачу дуже багато людей… якщо це поняття можна застосувати до Залишеного світу.
— Зачекайте, — запротестувала я, — ви не сказали, куди дивитися, і ще, здається, я моргнула…
— Ну й що? — він продовжував знімати.
— Це ж фото на паспорт, я не можу на ньому бути з заплющеними очима чи роззявленим ротом!
— А що, було б цікаво, — він засміявся. — Принаймні, веселіше, ніж усі ті фото з трагічними мінами, які звичайно клеять у документи. Все, готово, можеш глянути!
Я встала з крісла і з недовірою поглянула на невеликий екран, де залишилася остання зроблена світлина. Перше, що я побачила — це власні здивовані очі, трохи скуйовджене над чолом волосся і ледь розтулені губи. "Отакої, це я?" — подумалося.
Я завжди вважала себе нефотогенічною, фотографуватися не любила, а коли все ж виникала така необхідність — щоразу на знімках виходила з пісним виразом обличчя і прилизаним волоссям, схожою на якусь "синю панчоху". Тепер же з фото дивилася наче і я, і водночас зовсім інша людина.
— Дуже гарно! — сказала я, піднявши очі від фотоапарата і зустрівшись з його поглядом. Він дивився з цікавістю і ледь насмішкувато, неначе наперед знав, якою буде моя реакція.
— Це добре. Почекай, зараз я роздрукую фото.
Він заходився поратися біля якогось апарату, схожого на принтер старого зразка, той невдоволено зафиркотів, мов сполоханий їжак, але все ж виплюнув зі свого черева кілька картонних квадратиків.
— Як це у вас виходить? — здивувалася я, поглянувши на фото. — Я ж зовсім не позувала, і взагалі…
— От тому, що не позувала, то й вийшла добре, — фотограф вимкнув принтер і підійшов до вікна, затягнутого металевою решіткою, визирнув назовні, мов когось виглядав, тоді знов обернувся до мене. — Слухай, може перейдемо на "ти"? Тут у нас зазвичай не розводять церемоній.
— Можна і на "ти", — не дуже впевнено відповіла я. — Мене звуть Ліна.
— А я Макс, — він стояв, підпираючи спиною підвіконня, і обличчя його тонуло в тіні на фоні яскравого сонячного світла. — Ліно, ти тільки відсьогодні тут? Я тебе жодного разу не бачив.
— А мені здалося, що я вас… тобто тебе десь уже бачила, — зізналася я.
— Може, ми зустрічалися десь у великому світі, — припустив він. — Хоча в мене гарна пам'ять, особливо на людей з незвичайною зовнішністю. Я б тебе запам'ятав, якби бачив до цього.
— Що, я така страшна?
Він хмикнув.
— Ти смішна.
— Час від часу не легше. Скільки з мене?
Тільки сказавши це, я усвідомила, що в моїй кишені не залишилося навіть гривні, я все віддала на касі супермаркету. Ото роззява! Як тепер маю платити за фото?
Видно, мої емоції відбилися на обличчі, бо Макс похитав головою:
— Ніскільки. Я ж бачу, що ти не маєш грошей.
— Звідки тобі це відомо?
— З власного досвіду. Я сам колись так опинився в незнайомому для себе місці — без гроша в кишені та без даху над головою.
— Ну, дах у мене є…
— І то легше, — він зробив крок уперед і підморгнув мені. — Я знаю, як це психологічно важко — зрозуміти, що ти не вдома, а серед абсолютно чужих людей та в незнайомому середовищі. Але, повір — всі, кого сюди заносить, у тому світі теж почувалися не найкращим чином. Тут їм ставало легше.
— Я не знаю, — мені здавалося, що він банально заспокоює мене. — Я зараз у якомусь такому ауті, наче все ще сплю і бачу сон. Щось роблю, а сама думаю, що незабаром це все скінчиться.
— Ти добре тримаєшся, — кивнув він. — Я бачив купу людей, які впадали в істерику або нюняли, мов ті діти і просилися зробити все так, як було… Сумне видовище!
— Ні, як було, я не хочу, — я підняла свою торбу з продуктами. Раптом страшенно захотілося їсти, так би й відгризла шматок від батона, якби не сором перед цим спокійним і впевненим у собі чоловіком. Цікаво, чому його сюди занесло? Теж, як і Івана, через нещасливе кохання?
— Ти хочеш спитати, як я сюди потрапив? — він неначе прочитав мої думки.
— Я думаю, ти все одно не скажеш, — знизала плечима я.
Він підняв одну брову.
— Маєш рацію, зараз не скажу, може, пізніше…
"Клеїться він до мене, чи що?" — трохи розчаровано подумала я. Макс мені здався на перший погляд адекватним співрозмовником, я планувала дізнатися в нього побільше про цей Залишений світ, його звичаї та мешканців. Але, якщо він зараз заявлятиме на мене якісь претензії, доведеться одразу з ним попрощатися.
З мене вистачило одного Юри, наразі романтичні стосунки не входили в мої плани.
Але він не став загравати чи розпитувати мене про щось. Сховав фотоапарат у шухляду столу та замкнув її на ключ.
— Ти зараз до мера йдеш? — спитав діловито.
— Ну, мабуть… Треба отримати ті, як їх… підйомні. І направлення в центр зайнятості, — я згадала напучування продавчині Катерини.
— Та навіщо тобі той центр, там такі бюрократи, будуть вимагати мільйон заповнених анкет і тисячу довідок.
— Але ж мені треба десь працювати, — зітхнула я.
— А яка в тебе була спеціальність раніше?
— Ну, останнім моїм місцем роботи була посада менеджера у турфірмі, — відповіла я.
— Гм, тут тобі точно нічого не світить… А за освітою ти хто?
— Журналіст…
Очі Макса радісно зблиснули.
— Я так і знав, що сьогодні мені пощастить! Це ж треба, така удача! Слухай, Ліно, хочеш працювати на телебаченні?
— А що, тут у вас є телебачення? — здивувалася я.
— А чому б його не було? Звичайно, є. Ну… таке, провінційне. Фільми крутимо, музичні кліпи. Вітання по заявках, те-се. Була тут одна дівчина, Магда, то вона вела ті всі заказухи. Але скоропостижно вийшла заміж за фермера і переїхала до села. То я тепер у пошуках нової зірки...