17

Ноги самі понесли мене до старовинної споруди ратуші, у якій в наш час знаходилася міська рада. Можливо, я хотіла переконатися, що досі при здоровому глузді і все, що зі мною відбувається — чистісінька правда…

Тут, здавалося, все залишалося таким же, як і в реальному житті. Навіть тітонька-вахтерка була та сама.  А може, просто схожа — адже представниці цієї професії, що сидять з поважним виглядом за столиком, на котрому зазвичай знаходяться старий телефонний апарат та журнал відвідувачів із прив’язаною за ниточку — аби не поцупили — ручкою — мені постійно здавалися рідними сестрами. Чи то через їхній заклопотаний вигляд, чи  через незмінну “хімію” на голові і  кофтинку з  синтетичним мереживом на горловині… 

 — Вам до кого? — це питання теж було традиційним, немов одвічний пароль, на який слід було відповідати усталеним відгуком, відомим лише посвяченим.

 — Мені… е-е-е… у паспортний стіл. — відповіла я, озираючись навколо і намагаючись зрозуміти, чи тут все нормальне, чи також “залишене”. Але зі стандартних трохи пошарпаних меблів та плакатів на стінах із зразками якихось довідок та розкладом роботи різних служб було важко зробити остаточний висновок.

Вахтерка посунула до мене журнал і тицьнула пальцем у порожню графу:

 — Запишіть своє ім’я та прізвище і поставте підпис отут.

“Ліна Рудницька”. — нашкрябала я ручкою, в котрій, здавалося, от-от мало закінчитися чорнило.

 — Другий поверх, п’ятнадцятий кабінет, — байдуже мовила тітонька і знову втупила носа в книжку у м’якій палітурці з  парочкою закоханих на обкладинці.

Я попрямувала до сходів, що вели на другий поверх. Поскільки це була стара будівля, то й сходи тут спорудили великі та помпезні, немов у  якомусь палаці. Сама собі я раптом видалася дрібненькою комашкою в порівнянні з цими гранітними монументальними сходами та високими стрільчастими вікнами. Хоча,  може, я просто не любила відвідувати усі ці казенні установи, де, щоб отримати якусь довідку, доводилося годинами просиджувати у черзі на продавленому стільці, слухаючи теревені таких самих “очікунів”, їхні розбірки з тими, хто “тільки на хвилинку відійшов” або кому “лише спитати”, рецепти малосольних огірків та хлібного квасу, скарги на завищені тарифи та погоду, яка завжди “не така”, та ще багато чого, що навіювало мені нудьгу і від чого хотілося заткнути вуха і заплющити очі, але цього не можна було робити, бо як прогавиш свою чергу — доведеться починати все спочатку.

Але зараз черг не було. Що ж, якщо я дійсно оселилася в Залишеному світі, то хоч якісь плюси для мене в ньому вимальовуються. Тут легше дихати, бо люди не товчуться навколо, не зачіпають тебе плечем, не втягують у безглузді розмови. Але з іншого боку — ти почуваєш себе геть розгубленою і самотньою, і розумієш, що вдома, навіть у натовпі, було якось затишніше… А може, я просто ще не звикла до нового для себе середовища?

І все ж роздумувати було ніколи, тому я штовхнула двері кабінету під номером п’ятнадцять і заглянула досередини:

 — Доброго дня! Мені сказали, що необхідно зробити паспорт… 

Монументального вигляду жінка із коротко підстриженим темним волоссям, викладеним на чолі акуратно залакованими “пір’їнками” та з підведеними яскравою помадою тонкими губами підозріло оглянула мою фігуру, надовго спинившись на пакеті з продуктами у руках.

Потім вона все ж зволила відповісти:

 — Коли прибули? Сьогодні?

Я кивнула, очікуючи, що тепер мене спитають, яка мета мого візиту.

Проте паспортистка замислено пожувала губами і  повідомила, що їй потрібні мої фотокартки. Три штуки, три на чотири.

 — А де їх узяти?  — здивувалася я.

 — На першому поверсі в кінці коридору  є фотоательє. Підете туди, вам відразу ж зроблять фото — і принесете мені. Старого паспорта у вас, звичайно ж, немає?

 — Здається, ні…

 — Ну нічого,  регістрацію я відновлю по картотеці. Ви, головне, фото зробіть.

 — Добре, дякую.

Я знову почовгала вниз сходами. Надворі вже прояснилося, і сонце раптом кинуло переді мною яскраву доріжку, в якій танцювали дрібні порошинки, створюючи враження, що я проходжу через якийсь таємничий портал, який з’єднує два світи. Проте, як я переконалася,  усі ці витребеньки були придумані авторами фантастичних романів та сценаристами фільмів, а в реалі все відбувалося зовсім інакше.

Ти сам не помічаєш, як перетнув ту межу, за якою — невідомість. У нашому житті існує точка неповернення, до якої ми ще щось можемо змінити, а коли проходимо її — то потрапити туди, звідки ти почав шлях, стає так само неможливо, як застрибнути назад людині, котра падає з кручі...

У кого з письменників я читала ці слова? А може, придумала їх тільки що сама? Не знаю, останнім часом я ні в чому не могла бути впевнена, навіть у самій собі.

***

Маленькі двері з написом “Фотоательє” знаходилися в закутку поряд із якимись технічними приміщеннями, і мені довелося кілька разів пройти назад і вперед коридором, поки я помітила їх. Тут, на першому поверсі ратуші, було так само тихо і безлюдно, тому я б не здивувалася, якби ательє виявилося зачиненим.

Проте воно працювало і фотограф був на своєму робочому місці. 

Постукавши і почувши у відповідь коротке: “Увійдіть”, я прочинила двері і завмерла, вкрай здивована. Переді мною була біла стіна, від підлоги до стелі завішана чорно-білими фото. З них на мене дивилися обличчя людей, розташовані у хаотичному порядку, а поруч — картини природи, якісь деталі індустріального пейзажу, просто окремі предмети, викладені у химерні конструкції… Мабуть, нічого дивовижного у тому не було — просто людина вирішила таким чином прорекламувати свою роботу.

І реклама була вдалою — адже фото мали гарну якість, у них — хоча я і не дуже люблю подібні штампи — відчувалася рука художника. І все одно загальне враження від цієї стіни було тривожним. Таке зі мною бувало на цвинтарі, коли йдеш алеєю, а з усіх боків на тебе дивиться безліч облич — і ти розумієш, що всі ці люди мертві, і водночас не віриш у це.