16

 — Куди? Це ви так свій магазин називаєте? — не зрозуміла я. — Типу, покупців мало?

Вони переглянулись і розреготалися.

 — А що, непогана ідея, — сказав охоронець, відсміявшись. — Але я не  наш супермаркет мав на увазі . А  всю оцю фігню, — і він зробив широкий жест рукою, ніби прокресливши у повітрі  дугу.

— Іван хотів сказати, що ти тепер опинилася в Залишеному світі, а тут у нас трохи інші правила… Ні, ти не думай, нічого страшного немає, все так, як і там, звідки ми всі прийшли. Тільки людей трохи менше. Відповідно, є свої плюси і мінуси, але плюсів більше, повір! — роблено-приязно, немов представниця якоїсь секти, посміхнулася касирка.

— А де вони поділися… люди? — мені все ще здавалося, що я потрапила у центр велетенського розіграшу, принаймні дуже хотілося вірити в такий поворот подій. Але у глибині душі вже крутився і скрібся холодними кігтиками страх.

— Пішли собі далі, кожен у своє майбутнє, — пояснила жінка, відкриваючи касу і починаючи рахувати недбало складені в коробочки банкноти. — А тут залишилися одні невдахи, аутсайдери, ті, хто не захотів над собою працювати, от і потрапив до чистилища…— останні слова вона проказала, трохи аж підвиваючи, як мені здалося — передражнювала когось.

— То що, я, значить, померла? — пробурмотіла я.

 — Ой, не слухай Катерину, вона набалакає такого, що на голову не налізе, — буркнув охоронець. — Жива ти і здорова, просто зробила щось таке, за що тебе покарано.

 — І ви теж відбуваєте покарання? — я чомусь уявила буквально, як мене садять до в'язничної камери, і мені аж мороз сипонув поза шкірою.

 — Ну, десь так, — неохоче відповів Іван, певно, йому не дуже подобалася ця тема.

— Але я нічого не робила, за що мені покарання? Це несправедливо!

— Всі так кажуть, — охоронець встав, узяв з полички велике червоне яблуко і з хрускотом одкусив шматок.

— А от ви як сюди потрапили? — не вгавала я. — Що накоїли?

Іван повільно розстебнув верхні гудзики темної форменої сорочки з коміром-стійкою. Спершу я гадки не мала, для чого він роздягається, але потім побачила на засмаглій шиї тонку білувату смужку-шрам.

 — Мене покинула дівчина, а я пішов і повісився, — досить буденно повідомив чоловік. 

— Зовсім? Насмерть? Ой, вибачте…

— Якщо чесно, я нічого не знаю, на мене ніби затьмаренння найшло. Мотузка обірвалася, я упав і втратив свідомість, а очунявся вже тут…

 — А ви? — я повернулася до Катерини.

Та недбало махнула рукою і заходилася гортати свій зошит.

— Та, в моїй історії немає нічого особливого… Зустрічалася з одруженим чоловіком, вішав мені лапшу, що розлучиться з дружиною, те да се ..А потім я завагітніла. Вирішила народити дитину, мені ж уже за тридцять було, куди тягнути далі. А мій коханий дав мені відставку, ще й накричав, що, хтозна, може, дитина й не від нього…

 — І ви теж вирішили покінчити життя самогубством? — запитала я.

— Та ні, з якого дива? Поплакала й пішла робити аборт. Але після наркозу прокинулася не в лікарні, а у себе вдома, і навколо нікого не було… Так що, бачиш, кожен по-своєму сюди приходить.

— Але я нічого такого не робила, за що маю нести покарання, — продовжувала сперечатися я, немовби від того щось могло змінитися, і я  знову опинилася б удома, в своєму звичному середовищі.

— Що, зовсім-зовсім нічого? — примружився Іван. 

 — Ну, я послала свого чоловіка… — неохоче призналася.

Катерина взяла ганчірочку і  стала протирати пил на полицях.

— Може, ти його якось проклинала чи бажала зла? — припустила вона. — І це йому зашкодило?

 — Та ні, — я замислилась. — А що, кожен, хто бажає комусь зла, автоматично вилітає у інший світ? Тоді б на великій землі, як ви кажете,  нікого й не лишилося, всі б сюди переселилися, і Залишений світ був би там…

— Може, треба, щоб збіглися якісь певні фактори, — припустив Іван. — Я колись дивився передачу "Битва екстрасенсів", там про все розповідали. Щоб прокльони збувся, треба промовити його в певний час, з відповідним настроєм, щоб закласти руйнівну енергетику…

 — Та не проклинала я його! — мій терпець почав уриватися. — Просто не захотіла більше мати з ним справи. Правда, я послала його ще до того, як ми познайомилися. Але це мій особистий вибір, зрештою, кожна людина має право відмовитися від стосунків, які їй не підходять!

— До того, як ви познайомилися? Цікавий поворот! — зауважив Іван. — Але це цілком підходить під мою теорію. Я припускаю, що коли людина робить якийсь вчинок, котрий може негативно вплинути на майбутнє інших людей — вона потрапляє сюди.

 — Чому тоді у ваш Залишений світ не потрапили Гітлер, Сталін, чи там Саддам Хусейн? — скривилася я. — От хто негативно вплинув на майбутнє! А що зробила я? Ну, не вийшла  заміж, подумаєш. Мільйони людей по всьому світу дають своїм чоловікам чи жінкам відставку, чому саме мені таке "прилетіло"?

— А хто ж його знає, — Катерина знову повернулася за касу, сіла і підперла рукою голову, дивлячись кудись перед собою. — Невідомо, до чого призводить той чи інший наш вчинок. Необов'язково вчиняти якесь страшне неподобство — часом навіть щось хороше, що ми зробили, може обернутися загрозою всьому людству.

 — Як таке може бути?

 — Ну, наприклад, я чула по телевізору, що той самий Гітлер, коли був маленьким, тонув у річці, і його врятував один немолодий єврей. Хтозна, якби він цього не зробив — то може, б уся світова історія змінилася…

 До мене потроху почало доходити, що вона мала на увазі. 

 — Отже, неважливо, чи робимо ми щось погане, чи ні — важливі віддалені наслідки наших вчинків?

 — Ну так, — кивнув Іван. — Наприклад, ти послала свого майбутнього чоловіка, а він пішов і наклав на себе руки… То значить, ти винна в його смерті.

— Малоймовірно, — похитала головою я. — Він зовсім мене не знав. Принаймні у той день, коли я мала йти на вечірку і не пішла. Для нього взагалі то, мабуть, була просто дивна пригода, яку він тут же забув. Подумав, що в мене не все в порядку з головою, наприклад…