15

Коли я вийшла з нашого дворика на вулицю, якою колись ходила до школи, моє враження, що місто вимерло, ще більше посилилося. На проїжджій частині майже не було машин. Одна автівка притулилася на стоянці поблизу кінотеатру, і ще одна — запилюжена  червона “Мазда” — проїхала повз мене, коли я вже підходила до супермаркету. 

Зазвичай на площі біля нього стояло до десятка машин, а у вихідні дні — ще більше, але сьогодні тут було порожньо. Лише немолода жінка у зеленому фартусі з мітлою ( я вже й не пам’ятаю, коли до цього  бачила справжню мітлу — певно, ще в ранньому дитинстві) підмітала тротуар перед магазином. Вона зміряла мене критичним поглядом, немов оцінюючи мою платоспроміжність, і, визнавши її не надто високою, втратила до мене будь-який інтерес, почала махати мітлою ще жвавіше, знімаючи в повітря хмарку куряви.

Маленькі магазинчики та кіоски, яких було чимало на цій площі, всі, як один, чомусь були зачинені. Може, якась перевірка з області має приїхати? У нас в містечку  вже таке бувало — боячись штрафів, приватні підприємці воліли взагалі зачиняти свої крамниці у “небезпечний” день.  Може, тому й машин так мало? Хтозна, чи й супермаркет працює…

Я пройшла повз огорожу церкви — помилувалася розкішними трояндами і ліліями, які поливала з лійки ще одна немолода жінка — у чорній хустці та довгій, мало не до п’ят, темно-синій сукні. Привіталася з нею, але вона тільки мигцем поглянула в мій бік  і мовчки продовжувала робити своє. 

Супермаркет, на моє щастя, виявився відчиненим. Правда, у його холлі не світився жоден термінал, банкомат теж чорнів  мертвим квадратиком екрану. 

“Чорт, — подумала я, — маску забула!”

Потрібно було повернутися назад, до аптеки, і придбати такий необхідний аксесуар, без якого нині  не впускали в жодне громадське місце. А може, в самому супері можна  її купити?

Я обережно привідчинила двері і зазирнула досередини, готова дати задній хід, коли охоронець почне сваритися.  Але хлопець у чорній уніформі, який сидів у кутку за столиком, розгадуючи кросворд, лише мигцем поглянув у мій бік і ніяк не зреагував на порушення порядку.

Зате касирка — кругленька рожевощока білявка років сорока ( до речі, і вона, й охоронець теж були без масок) привітно мені посміхнулася.

 — Доброго ранку! — промовила вона, ледь розтягуючи голосні. — Заходьте, будь ласка, у нас уже відчинено! Щойно фермери привезли свіже молоко, яйця, сир, сметану. З пекарні прибули хліб та булочки. А от м’ясо очікуємо через годинку! Що вам показати?

Я була здивована такою увагою до моєї скромної персони.

 — Доброго ранку, — пробурмотіла у відповідь. — Я подивлюся, дякую… Тільки в мене немає маски…

 — Та й нащо вам маска? — засміялася жіночка. — Слава Богу, ми всі здорові, правда, Іване?

Охоронець, не підіймаючи голови від кросворду, ствердно щось мугикнув.

Я озирнулася навколо —  і моє здивування ще посилилося. Полиці магазину, досі заставлені безліччю різноманітної продукції, зараз мали досить скромний вигляд. Тут були й овочі, і молочні продукти, й хліб, і крупа та борошно. Але кудись зникли всі ті лакоминки у яскравих упаковках, від яких у мене завжди рябіло в очах, а діти, побачивши їх, починали канючити у батьків: “Купи-и-и!”

Ну, може, ще тільки має сьогодні бути поставка нових товарів… Зрештою, з моїми статками далеко не розженешся.

Я поклала в кошик ще теплу білу хлібину, пачечку масла, замотану у сірий папір ( еко-тренд якийсь, чи що?), картонний лоток із яйцями. Хотілося ще кави, але чи вистачить грошей? До того ж, я її ніде не могла знайти, хоч і обійшла увесь зал.

 — Вам щось допомогти? — мило посміхнулася касирка. До магазину так ніхто й не увійшов за весь цей час, я була єдиним покупцем.

 — Дякую, я б хотіла маленьку пачечку кави, але не бачу, де вона в вас знаходиться…

 — Кави? — жінка підняла підмальовані коричневим олівцем брови. — О, знаєте, це зараз такий дефіцит… Втім, я можу для вас знайти із старих запасів пару пакетиків “Якобс з молоком”. П’ятдесят гривень штучка.

 — Що?  — я подумала, мені почулося. — П’ятдесят гривень за пакетик розчинної кави з рослинними вершками?

 — А чому це вас так дивує? — касирка відразу набула ділового та непримиренного вигляду. — Можливо, вас щось не влаштовує? Чи ви таємний покупець? Так не на ту напали, контрабанди не тримаємо!

 — Контрабанда? А до чого тут це? Я просто спитала про каву…

 — Так де ж її зараз узяти? Вона на вагу золота. Люди возять через океан на яхті, життям ризикують, може…

 — А що, кордони закриті? — сяйнуло мені. — Літаки досі не літають?

Охоронець підпер голову рукою і подивився на мене, мов на якусь прояву.

 — Літаки, ха-ха… Ти як з неба впала…

 — Ваню, я зрозуміла! — видихнула касирка, обмахуючись, мов віялом, затертим зошитом у коричневій обкладинці. — Ніякий вона не таємний покупець! Просто новенька, та й усе!

 — Ага, — кивнув Ваня. — Тож вона й про маску питала. Гей,  як там тебе, — це вже він звертався до мене. — Що там, на великій землі? Не загнулися ще від епідемії?

Я стояла і кліпала очима. Здалося, ніби потрапила у філіал божевільні. На вигляд обоє цілком нормальні, розумні, приємні люди, але те, що вони говорили, ніяк не вкладалось у мою голову. Що значить “велика земля”? Чому каву мають возити на яхті? Що за контрабанда і таємні покупці?

 — Та облиш її, — махнула на нього пухкенькою долонею касирка. — Що, не бачиш, дівчина геть розгубилася? Іди сюди, я тобі порахую все. Гроші хоч маєш?

 — Так, — я виклала перед нею вміст своєї корзини і висипала на пластикову тарілочку копійки та дрібні пожмакані купюри. 

 Жінка швидко порахувала все, клацаючи на допотопному калькуляторі — такий був у мене в молодших класах школи.

 — Тридцять вісім гривень, — вона перерахувала мої статки. — Тут сорок п’ять. Давай я тобі покладу пачечку кави з цикорію, тут один фермер робить. Дуже смачна, як справжня. Я сама її завжди беру. Якраз буде без здачі…