14

Вийшовши на подвір’я, я здивувалася, що навколо так тихо. Будинок моїх батьків виходив фасадом на досить просторе подвір’я, яке обмежувалося ще з двох боків іншими такими ж п’ятиповерхівками. Посередині між ними знаходився дитячий майданчик, далі — мотузки для сушіння білизни, гаражі, а ще — столики з лавочками. Мешканці всіх трьох будинків у теплу погоду зазвичай висипали на подвір’я — діти гойдалися на гойдалках, каталися на велосипедах, будували щось у пісочниці, їхні татусі щось майстрували в гаражах, мами — на лавочках дихали свіжим повітрям і пліткували про сусідів. Так було в часи мого дитинства, так тривало й донині ( хоча зараз любителів проводити вільний час за розмовами на свіжому повітрі стало набагато менше — багато хто, особливо молодь, віддавав перевагу  дозвіллю перед комп’ютером чи екраном телевізора). Але все одно для такого погожого літнього дня зараз тут було занадто безлюдно.

Подібну порожнечу на всіх вулицях нашого міста ( і не тільки нашого)  можна було спостерігати хіба що навесні цього року — коли було оголошено жорсткий карантин. Пригадую, як на Великдень, у квітні, повертаючись з супермаркету, я була вражена просто постапокаліптичним видовищем — порожніми вулицями, по яких де-не-де пробігали самотні перехожі, зачиненими крамницями, дитячими майданчиками, огородженими жовтими стрічками, від чого виникало враження, що це якісь місця злочину і там працює поліція. Так, і ще тоді містом їздили патрульні та за допомогою гучномовця радили всім не виходити з дому.

Може, й зараз, поки я встигла побувати в минулому та знову повернутися, сталося щось подібне? Наприклад, кількість хворих різко збільшилася і людей знову силоміць замкнули в домівках? Я закрутила головою в різні боки, відзначивши, що на майданчиках перед під’їздами чомусь майже немає автівок, а на мотузках зовсім мало білизни. Більше того — вікна та балкони в будинках, котрі влітку зазвичай відкриті, і звідти увесь день чуються голоси та музика — були переважно зачинені. Неначе жителі раптово зібрали свої речі і виїхали кудись.

Щось тут було не так. Я зробила кілька кроків по доріжці, яка вела до виходу з двору на пожвавлену центральну вулицю — і тут  двері сусіднього під’їзду відчинилися, випускаючи  назовні жіночу фігуру в червоному, занадто теплому, як для червня, халаті, котра тримала в руках миску з пранням — мабуть, збиралася розвішувати його. 

Якусь мить ми стояли і дивилися одна на одну. Я впізнала  свою ровесницю — чи трохи молодшу — здається, її звали Танею. Вони жили удвох з мамою — дивною жінкою, яку я трохи побоювалася. У цієї сусідки були дуже товсті, опухлі ноги, так, що вона ледве-ледве могла ходити, і виглядала значно старшою від свого віку. А ще вона вирізнялася тим, що могла зупинити цілком незнайому людину просто посеред вулиці і завести з нею розмову так, неначе зустріла давнього приятеля — розповідати про те, що сьогодні робила, про свої болячки, те, що чоловік не платить аліментів… Той, кого вона зненацька захопила в полон і зробила вимушеним співрозмовником, спершу ввічливо кивав, поглядаючи на всі боки в надії швидше відкараскатися від дивачки, потім знаходив можливість вклинитись у її безкінечний діалог і з вибаченнями ( чи — навіть  — і з лайкою) пояснював, що поспішає та швидко прямував далі. А вона залишалася стояти, хитаючи головою та ще щось бурмочучи собі під носа. Час від часу у неї траплялися загострення ( бо ця жінка, очевидно, була психічно хворою), тоді вона лежала в лікарні, потім поверталася додому спокійною і наче такою ж, як усі. До нового рецидиву…

У сусідки ( я зрозуміла, що навіть імені її точно не пам’ятаю — здається, тітка Оля?) було двоє дітей — від різних батьків. Старший син поїхав на навчання до столиці та десь там і залишився, він не приїздив до матері ( принаймні, я його дуже давно тут не бачила). А молодша донька жила з нею, у дворі всі чомусь теж вважали, що в дівчинки “не все гаразд із головою”, хоча вона поводилася цілком нормально. Хіба що була дуже тихою, мовчазною, майже ні з ким не спілкувалася. Таня соромилась поведінки матері, і коли та заводила чергову балачку з незнайомими людьми, донька незмінно підходила, смикала її за рукав і  благально промовляла: “Ма, ну ходімо… Не треба…”

Тітка Оля відмахувалася від неї, мов від надокучливої мухи,  часом навіть давала запотиличника, а бувало, що донька наполягала-таки на своєму і забирала її, вела під руку додому — маленька і худенька поряд з огрядною і неповороткою  матір’ю, що довго кректала і стогнала, поки підіймалася сходами на свій третій поверх. 

У школі Таня була “сірою мишкою” — вчителі із жалості до її життєвих обставин ставили дівчині трійки, а діти  цуралися її, як прокаженої. Ніхто не хотів сидіти з нею за партою, а поза очі про Таню казали — “ота, ненормальна”. Хоча, як не дивно, її старшого брата таке ставлення обминуло — про нього казали, що він завжди подавав великі надії, а його портрет досі висів у шкільному коридорі на дошці з написом “Гордість школи.” Можливо, коли він тут навчався, мати ще не була хворою? Я достеменно не знаю. Але між нами була велика різниця в віці, тому школярем я його не пам’ятаю. Побачила лише, коли вже була дорослою — років п’ять тому, якраз у той час, як тітка Ольга померла. Її тихо похоронили, за труною йшла тільки заплакана Таня та кілька сердобільних бабусь-сусідок. А через кілька днів біля під’їзду зупинилася шикарна чорна іномарка, її дверцята відчинилися, і з машини вийшов чоловік у  світлому дорогому піджаку та фірмових джинсах, дещо схожий на відомого кіноактора. Він натиснув на брелок сигналізації, зупинився на хвильку, роздивляючись наше подвір’я  із дещо дещо бридливим виразом, неначе потрапив у індійські нетрі, а потім рішуче пірнув у темну вогкість під’їзду.

Я саме зайшла в якійсь справі до мами, і ми стояли надворі та розмовляли, тож мимоволі стали свідками цієї сцени.

 — Роман Ольчин з’явився, не запилився, — промовила тоді мама з осудом, киваючи на автівку, що виглядала так, немов щойно виїхала з дорогого салону. — Як на похорон, то не зміг прибути, а тут бач — уже й час знайшовся. Кажуть, хоче квартиру продавати…