6

Червень, після надзвичайно холодного та дощового останнього місяця весни, вжарив тридцятиградусною спекою. Але я люблю, коли сонце і тепло. Тоді навіть проблеми здаються менш значимими. А їх, проблем, на жаль, у нас не бракувало.

Після послаблення карантину я заходилася шукати нову роботу. Але, як назло, нічого підходящого не траплялося. Хіба що вакансії листонош у місцевому відділенні Укрпошти, де постійно була “текучка кадрів” через велику завантаженість та мізерну зарплату. Або йти касиром у супермаркет — але з моїм характером було б тортурами постійно мати перед собою потік людей, із кожним вітатися, щось пропонувати… Чи доглядальницею до стареньких людей — це теж було не по мені… Я хотіла знайти якусь офісну роботу, хай навіть і не надто високооплачувану. Проте вільних вакансій ніде не було, усі міцно трималися за свою "синицю в руці", бо хтозна, чи трапиться найближчими роками шанс спіймати омріяного журавля… Тож я сиділа цілими днями за комп’ютером, клепаючи безкінечні статті та презентації для клієнтів біржі фрилансерів, як той каторжник на галерах.

А мій чоловік  або валявся на дивані перед телевізором, або ж, ближче до вечора, хутко збирався і кудись зникав, на мої здивовані погляди  не реагуючи зовсім, чи,  у кращому випадку, кидав на ходу щось про “ділові справи”. Які там можуть бути справи, коли вони з Пашею, щоб розрахуватися з боргами за оренду торгівельного місця, за безцінь продали столи, стільці, побутову техніку, навіть посуд зі свого “Полустанку”? Залишилася лише вивіска, яку підприємливий Павло відтарабанив на свою дачу. Для чого вона йому там знадобилася — гадки не маю, може, дірку в паркані затуляти?

Одним словом, Юра просто бив байдики, очікуючи незрозуміло чого. Я могла б подумати, що він завів коханку, але у нього зовсім не було грошей. Некомільфо якось, хіба що дама сама була б небідна. Проте в ролі альфонса я свого благовірного не могла уявити. Занадто він уже був гордий. Колись, ще в ті благословенні часи, як ми тільки познайомилися, розповідав мені, що його предки походили  із якогось давнього дворянського роду — чи то графів, чи князів, і десь за кордоном він має багатих родичів, котрі утекли туди після революції… То може, Юрчик чекає на спадщину від свого заокеанського двоюрідного дідуся? Що б там він не затівав, але мені це вже просто було байдуже. Я дивилася з-за свого комп’ютера, як він крутиться перед дзеркалом, кудись знову збираючись — і мені було на все плювати. Навіть промайнула думка — от добре було б, якби він пішов і не повернувся.

Ні, я не бажала Юрі нічого поганого. Хай би знайшов іншу жінку і перебрався жити  до неї, а мене залишив у спокої. Сама собі я б, може, якось дала раду.  Наприклад, здала б квартиру в оренду, переїхала тимчасово до батьків, а тим часом спокійно пошукала б роботу. 

Мабуть, у моєму погляді, який я спрямувала на чоловіка, промайнуло щось недобре, бо Юра раптом озирнувся і його рука, що тримала гребінець для волосся, на мить застигла у повітрі.

 — Ти не дуже добре виглядаєш, — констатував він.

Ну звісно, в мене очі на лоба вилазили від напруженої розумової праці, а ще від думки про те, що зробити в першу чергу — закрити, нарешті, нашу іпотеку, щоб не висіла над головою дамокловим мечем, чи купити пральну машину — бо наша “пенсіонерка” дуже невчасно поламалася, і майстер констатував, що ремонту вона не підлягає. Доводилося тепер ще й прати вручну....

 — Тебе це вже давно не обходить, — не втрималася від “шпильки” я.

 — Ти помиляєшся, Ліно, — незважаючи на моє роздратування, він не відповідав тим самим — аж дивно! — а виявив рідкісну для нього терплячість. — Для мене, навпаки, ти дуже важлива. Хай зараз ми переживаємо не кращі часи, але скоро все зміниться, ось побачиш… Пам’ятаєш, як ми десять років тому їздили на море?

Так, то був перший і єдиний раз, коли ми вирвалися на курорт — свого роду “медовий місяць”, чи то “медові два тижні”, якщо бути геть принциповим в деталях. Ні, ми не літали на Канари чи хоча б у Єгипет, на той час ми були занадто бідні для цього ( хоч справи у нас ішли й непогано в порівнянні з ситуацією нинішньою). Поїздку до маленького затишного містечка поблизу Одеси ми цілком могли собі дозволити, і проживання у приватному пансіонаті, і смачнюще місцеве вино, й фрукти-ягоди… Гарні були часи. Правда, погода тоді підвела — у липні було дуже холодно, ще засмагати сяк-так виходило, а от купалися в морі хіба найбільш загартовані відпочивальники. Я до таких не належала, тому переважно сиділа на березі з книгою та тарілкою абрикосів чи персиків і милувалася хвилями, слухала   безкінечний шум прибою, спостерігала за польотом чайок. А вночі ми так пристрасно кохалися… Де вони поділися — ті дні і ночі, куди відлетіли?

***

 — Слухай, Лінко, вимикай ти цю “бандуру” і пішли погуляємо, — раптом сказав Юра. — Ну чого сидіти сиднем у чотирьох стінах? Карантин закінчився, тепер можна дозволити собі маленькі розваги.

 — За що дозволити? — єхидно спитала я. — У мене немає грошей. За статті з дня на день обіцяють скинути гроші на картку, та віз і нині там… У гаманці п’ятдесят гривень. А ще якось треба викрутитися, щоб з голоду не померти. І ти пропонуєш кудись іти?

 — Ну я ж не кажу — “ходімо до ресторану”. Просто погуляємо містом. Зараз так гарно, спека вже спала, жасмин цвіте, троянди… Ти весни не помітила, тепер не бачиш літа…

Мені раптом і справді захотілося вийти надвір, вдихнути на повні груди запахуще повітря. У дитинстві я завжди любила початок літа — адже він асоціювався для мене з канікулами, відпочинком від ненависної школи, а ще —  з розквітом, буянням природи. Ми з Юрою, коли ще тільки зустрічалися та в перші місяці після весілля, любили просто ходити вулицями, розмовляти про все на світі, цілуватися в затишних місцинах, де нас ніхто не міг бачити…

Один із таких куточків, який був для мене свого роду ностальгією за минулим, за тими часами юності, коли, здавалося, і небо було вище, і обрії ширші, і весь світ у тебе в зоні близької досяжності — це старий парк над річкою, до якого зараз мало хто навідувався. Міська влада впорядкувала новий, “модний” парк із лавочками, статуями, фонтанами, атракціонами для дітлахів —  а старий поступово заріс кущами та високою травою, хіба місцеві жителі обкошували її для своїх господарських потреб. Тут мені завжди здавалося, що час зупинився, лишився таким самим неквапливим і солодким, як у  пору мого дитинства — легким, невагомим, об’ємним, мов солодка вата на паличці. Тут ми колись з однокласниками гралися у “війнушки”, а десь під старою тополею і досі лежав під землею мій “скарб” — фантики від жувальних гумок та “переливні” календарики, прикриті зеленим скельцем. А потім, уже дорослими, саме в цьому парку ми з Юрою будували плани на майбутнє та уявляли, як житимемо через десять чи двадцять років.