2

Із Юрою я теж познайомилася завдяки сестрі. Скажете, вона втручалася в моє життя? Зараз я не можу стверджувати напевно — можливо, мені тільки так здавалося. Але тоді, понад десятиліття тому, я бунтувала проти її впливу, навіть поїхала вчитися не до столиці, де вже три роки здобувала вищу освіту Марічка, а вступила до університету в іншому обласному центрі. 

Батьки тільки руками розводили — пропаде молодшенька без керівництва і підтримки старшої-розумниці! Але я на диво  легко прижилася і в університеті, і в гуртожитку, знайшла собі друзів і перестала бути такою відлюдницею, як удома.

Ні, я не пустилася в усі тяжкі, та й складно це було зробити на "дівочому" факультеті, де хлопці вважалися великою рідкістю. Та й мої сусідки по кімнаті виявилися панночками напрочуд серйозними, і наші розваги у вільний час носили вишуканий характер — ми відвідували кіно, музеї, виставки, читали та обговорювали "модні" книги. Ті п'ять років навчання я пізніше згадувала з легкою ностальгією, чимдалі частіше думаючи — можливо, я зробила помилку, що повернулася додому? Мені пропонували залишитися в університеті, вступити до аспірантури. Але не так сталося, як гадалося…

То був останній рік навчання, я приїхала додому на вихідні, і Марічка вирішила навідати батьків одночасно зі мною. У суботу якраз всі святкували День закоханих — дивне "імпортне"свято, котре мені не подобалося своєю награністю та показухою. Вже завтра, у неділю, сторінки соцмереж зарясніють фоточками дівчат з величезними букетами, плюшевими сердечками та іграшковими ведмедями в натуральний зріст. Але чи матиме це щось спільне зі справжнім коханням? Я дуже сумнівалась у цьому.

Мені було двадцять років — більшість моїх ровесниць уже мали за плечима один-два, а дехто й більше, вдалих чи не дуже романів. Кілька моїх однокласниць встигли вийти заміж і тепер гордо возили вулицями коляски з малюками.

А я досі ні з ким не зустрічалася. Взагалі, жодного разу не мала чогось схожого на романтичні стосунки. І не сказати б, що була якоюсь потворою чи "синьою панчохою" — та ні, цілком звичайна дівчина,  знайомі говорили, що симпатична. Проте якось досі доля не зіткнула мене з тим представником протилежної статі, який би мене міг зацікавити. Мені подобалися, як і всім дівчиськам, актори, співаки, інші публічні особи. Навіть один викладач нашого університету. Але все це була симпатія із наголосом на тому, що  вони не для мене. Просто люди з інших світів, яких  нереально уявити своєю "другою половинкою". Однокласники у школі були худими, довготелесими, горластими, вони ще самі не розуміли, як це — бути дорослими. В університеті у нас, як я вже згадувала, був "дівочий" факультет, проте на інших спеціальностях навчалося  чимало хлопців. Але ми з ними не контактували. На дискотеках я побувала усього кілька разів за всі роки навчання. Були, звісно, вечірки в гуртожитку, але всі хлопці на них або вже мали постійних "дам серця", або мені категорично не подобались. І от так я дожила до двадцяти років, навіть жодного разу ні з ким не поцілувавшись. Та що там поцілунки — досі ні з ким на побачення не сходивши, соромно признаватися в такому, але це факт.

І от цей День Валентина я знову  збиралася святкувати у своїй кімнаті в обнімку з книгою "Сто років самотності" ( правда, символічна назва)?

Проте доля в особі моєї невгамовної сестрички вирішила інакше. Того суботнього вечора вона збиралася в гості до своєї подруги, котрій пощастило народитися акурат на День закоханих, отже, Вероніка мала подвійне свято. І Марічка нічого кращого не придумала, як потягти мене з собою: "Щоб тобі, Ліночко, не було нудно!" 

Батьки гаряче схвалили таке рішення, і під їхнім потрійним натиском мені довелося здатися, нанести бойовий макіяж ( втім, це я для красного слівця кажу), одягнути єдину свою "парадно-вихідну" чорну сукню з червоним коміром, в якій, як казала Марічка, я була викапана Скарлет О'Хара...

Ну, тут вона, звісно, трохи передала куті меду. На акторку Вів'єн Лі, котра виконувала головну роль у "Звіяних вітром" я була схожа хіба що пухнастим темним волоссям, дуже блідою шкірою та сіро-зеленим кольором очей. Але не було в мені ні її аристократичної постави, ні шарму, ані грації — лише велика невпевненість у собі. 

Тому, зайшовши до чужої квартири, де раніше жодного разу не була, саму господиню свята бачила досі лише кілька разів, а її гостей — в переважній більшості — взагалі вперше у житті, я знітилася і постаралася, за своєю давньою звичкою, забитися у куток. 

Вмостилася на канапі, що стояла біля вікна, взяла до рук якийсь глянцевий журнал та заходилася вивчати його з таким виглядом, наче це було найцікавіше чтиво у всьому моєму житті.

А гості до Вероніки все прибували, скоро в стандартній двокімнатній “хрущовці” стало яблуку ніде впасти. Всі галасували, сміялися, на кухні господиня з моєю сестрою бряжчали тарілками, готуючи закуски, хлопці подалися на балкон курити, неподалік від мене якісь дівчата пліткували, обговорюючи знайомих. На мене ж ніхто не звертав уваги, і я раптом відчула сором — ну на фіга я сюди приперлася, до незнайомої, старшої від мене компанії, у цьому своєму старомодному платті, з яскраво-червоною ( на біса вона мені?) помадою на губах… Оця помада чомусь видавалася особливо  недоречною, бо я знала, що як тільки почну щось їсти чи пити —  вона відразу залишатиме відбитки на чарці чи склянці, некрасиво розмащуватиметься по губах… ліпше було просто скористатися рожевим блиском, але ж я вирішила здатися la femme fatale, фатальною жінкою… Це було просто смішно!

Тож я встала і попрямувала до ванної кімнати, аби, поки ще всі не повсідалися за стіл, змити з губів це червоне нещастя. І от я вмилася, виходжу з ванної, а навпроти мене якраз відчиняються вхідні двері —  і з'являється величезний букет червоних троянд...

Ні, насправді то був хлопець, але за тим оберемком квітів його обличчя зовсім не було видно. 

Цей букет мене так вразив, що я аж застигла на місці, роззявивши рота.