Ти коли-небудь відчував, що тобі не вистачає того, кого ти ніколи не зустрічав?
Річард Бах
Чашка перелетіла через усю кімнату, гепнулася об зачинені двері спальні та розлетілася по килиму дрібними друзками.
— Істеричка! — почувся з того боку голос мого чоловіка.
— Придурок! — крикнула я і пошукала очима, що б іще можна було кинути йому вслід, але не побачила нічого підходящого. Та й мій шал поступово стихав, залишалося тільки відчуття втоми і апатії.
Цей карантин, коли ми виявилися на кілька місяців зачинені в чотирьох стінах квартири, довів повну нежиттєздатність нашого шлюбу. Коли досі ми ходили на роботу, зустрічалися з друзями, навідували батьків і перетиналися сам на сам лише на кілька вечірніх годин — ще можна було вдавати пару, у якої все ОК. Та ця вимушена ізоляція змусила нас зненавидіти один одного і витягти з глибин підсвідомості усі численні образи, які накопичилися за десять років нашого шлюбу.
Включно з тим, що Юра категорично був проти весілля взагалі, і я, по вуха закохана, погодилася, що найоптимальнішим виходом буде просто тихенько розписатися, навіть без урочистої церемонії та свідків. Я прийшла до ЗАГСу у зеленому брючному костюмі, який і досі висить в моїй шафі, як німий докір того нерозважливого вчинку. А наречений взагалі був у джинсах, добре, хоч сорочку одягнув пристойну, а не футболку з черепами… Сталася ця визначна подія рівно десять років тому.
Останній день весни… Моя бабуся тоді відмовляла мене виходити заміж у травні: “Хто в маю йде під вінець — усе життя буде маятися…”
“Забобони”, — пирхнула я.
Але зараз довелося визнати, що мудрі предки мали рацію. Хоча, мабуть, травень тут ні до чого. Винна лише я. Я одна, і ніхто більше.
***
У моїх батьків була дружня, гарна родина. Та чому була, такою вона є й зараз. Мама з татом — звичайні роботяги, які особливих зірок з неба не хапали, не було в них ні зв’язків, ні впливових родичів. Усе здобували наполегливою працею, і нас із сестрою виховували в тому ж дусі: “Треба добре навчатися, закінчити вуз, знайти пристойну роботу… Людина — сама коваль свого щастя, бла-бла-бла…”
Моя старша сестра Марічка досить таки рано перейнялася тією ж думкою і у всьому прагнула досягти досконалості. Щоб рано чи пізно стати багатою і успішною. Щоб приїхати у рідне містечко через кілька років — а у всіх знайомих щелепи опустилися б до самої підлоги та так і залишились!
Вона років у десять вже цілком свідомо спланувала своє майбутнє життя, знала, які екзамени треба скласти, щоби вступити на економічний факультет ( так, тоді “рулили” саме економічні та юридичні спеціальності), і саме цим предметам у школі присвячувала найбільшу увагу — включно з тим, що умовила батьків знайти їй репетитора з англійської мови. Іноземна мова для бізнес-леді просто життєво необхідна — стверджувала моя розумна сестриця.
Вранці вона робила якусь хитромудру зарядку, щоб мати гарну фігуру, рахувала калорії, сиділа на дієтах ( бо була від природи дещо схильною до повноти), одяг собі підбирала ретельно, студіюючи статті в глянцевих журналах про кольоротипи та останні модні тенденції. Усі гроші, що їй подарували на день народження, могла витратити на флакончик справжніх люксових парфумів…
Так, її чекало неабияке майбутнє, з її цілеспрямованістю, силою волі і вмінням пристосовуватися до будь-яких людей і обставин. Недарма батьки з самого малечку ставили мені сестру в приклад: “Подивися, яка Марічка охайна, які в неї чисті черевички, як вона ввічливо вітається зі старшими, який у неї гарний почерк… Бери приклад із сестрички!”
А я?
Я була худим гидким каченям — блідою, вічно насупленою, нелюдимою, для мене найбільшою мрією було, щоб мене ніхто не зачіпав і не виховував. Я могла цілими днями просиджувати у своїй кімнаті і читати книжки, і тоді почувалася цілком щасливою.
Але коли потрібно було вставати вранці і чимчикувати до школи — мій настрій опускався нижче плінтуса. Однокласників я не любила, хоча мала кількох подруг, чи, вірніше, приятельок. У громадському житті жодної участі не брала, і хоч навчалася досить-таки непогано, вчителі вважали, що я “зірок з неба не хапаю”. І так само ставили мені за взірець старшу сестру — котра встигала, крім самовідданого навчання, ще брати участь у різних олімпіадах, конкурсах художньої самодіяльності і бути старостою класу.
— А ти, Рудницька, така неактивна, — зітхала моя класна керівничка Олена Василівна. — Потрібно працювати над собою, долати свою лінь…
“Я не ледача! — хотілося голосно закричати мені. — Просто бажаю, щоб усі залишили мене в спокої!”
Але зараз, через десять років, я чітко усвідомлюю, наскільки помилялася. Можливо, мені й справді треба було брати приклад із сестри? І тоді я, як вона зараз, жила б у столиці, мала престижну роботу, солідного чоловіка та дитину, що навчається у найкращій гімназії міста?
А не оце от усе...