Глава 4

Двері скриплять, Сурена здригається. Двері підштовхують і зачиняються. Мужик тоне у густій непроглядності, він озирається і задихається. Повітря в хатині тепле й важке — смердить болотом, травами і тваринами. Бурштинове сяйво сочиться медом зі стільникових отворів, і дряпає стіни мазанки дрижливими цятками, наче довгими кігтями. Промені лампадки занадто рідкі і віддалені, аби гріти чи приносити ясність. Вони розсіяно холодять душу — наділяють жахаючою повнотою крихітні відблиски незвіданого.

• Про всяк.

Дерево стукотить об деревину, Андронік перекриває вихід на засув. Чабан напружився і суне руку за пояс, до ножа. Топтання діда стишується, а ще через мить він ніби зник. Біженець наодинці з похмурими роздумами.

Дрижання лампадки підселило нудоту в шлунок мужика, тож він вертить зіницями увсебіч — шукає менш рухомої розради. Таки знаходить — три невеличкі круглі отвори під стріхою, повз які очі тягнуться до нечисленних зорь на захмареному полотні. Позбавлений вибору і оточений темрявою, Сурена шукає порятунок у втечі душею на зірки, зовсім як у дитинстві. От тільки у середній дірці заважає щось.

Мужик дрижить від усвідомлення, що білизну світил затьмарюють здебільшого не хмари, а дещо інше — структуроване й близьке. Перепона тріпається від протягу, а груди чабана від усвідомлення, доповненого силуетом восьми мохнатих ліній навколо огрядного овалу. Сурена здригається, спотикається, і гулко ударяється об перетягнуті шкурами дошки — непоказні, але масивні двері.

Мужик упав набік, пересунувся на дупу, і спирається спиною на єдиний вихід. Щось м'яко й швидко ляпає об камені неподалік. Водночас вуха пастуха доносять, що у дальньому кутку хатини зароджується непоодинокий рух. Чабан зажмурився, накриває потилицю руками і тисне обличчя до колін. Знайомо. Сурена почувається хлопчиком у очікуванні побиття, і неусвідомлено скавчить:

• Богиня...

Щойно мужик себе почув, зчіплює щелепи, і що є сили б'є кулаком у земну твердь, припорошену жменями збитої соломи. Сурена відчуває біль, поруч з яким нав'язливо крокує задоволення, а вже за ними мчить табун думок, підкованих ненавистю і загнузданих огидою до себе. У віддаленій частині хати щось неспокійно дихає і шурхотить. Неподалік буяють подуви.

• Нарешті. Ти підходь, сідай.

Жарина тліє над підлогою, навколо неї блимають надуті щоки і кудлата борода. Вогник трясеться, прогинається і кріпне під натиском повітря, повільно жиріє і розповзається ушир. Світлішає. Вже видно силует Андроніка, що порається біля обнесеного цеглою кострища, а решта жовтизни іде у днище бронзового казана. Вогнище сповнюється сили, грайливо лиже стіни язиками світла і шипить. Повітря насичується димом. Сліпець обтрушує долоні і робить крок назустріч, кладе руку на лаву між собою й пастухом. Там складені сухі штани й сорочка.

• Сюди.

Сурена радо відривається від холоду двері і землі. Він обіймає плечі, ледь просувається вперед, і завмирає. Мужик уперся поглядом у протилежну, ближчу до кострища стіну. Чабана утримує масивна сокира, що гордо висить над гіркою дров. Сліпий служитель сонця тужиться і відставляє бронзовий казан з вогню, підміняє невеликим глеком.

• Оце так барда. Довжиною майже з мене. Ваша?

Андронік хитає головою і маленькими кроками прямує у віддалену частину мазанки, поринає в тьму. Його ледь чутно:

• Товариша.

Пастух наблизився до лави і узяв одяг, але не сідає. Питає:

• Сильний мабуть. Він тут?

• Ні. Заходить рідко.

Андронік повертається з мідним підносом і казанком. Дід вручає пастуху важку пластину і знімає глек з вогню.

• Метал полірував. Вода зігріта. Мийся.

Сурена глядить на зелену матову поверхню і відкладає мідну тацю. Мужик тре тіло з поспіхом. Він іноді затримується поглядом на узорах чорних татуювань, а коли помічає під ними вицвілі сліди червоних малюнків — кривиться і прикриває їх. Потім біженець вдягається, обходить вогнище і моститься на дрова.

• Я змерз. Тут ближче до вогню.

Дід киває. Пастух оглядається. По ліву руку звалені недоплетені кошики і вербові лози, а справа під стелею звисають вимочені й висушені пучки льону та недокручені мотузки. У дальній частині мазанки відблискують великі овали.

• Тоді хто тут? Хто голосує?

• Я. Ти. Корова. Пара свиней. Коза і козенята.

• І все?

Дід киває. Андронік мовчки гладить бороду, невдовзі велить:

• Розповідай.

Чабан показово тре плечі.

• Досі холодно, аж зуби скачуть. Мені би відігрітися спочатку...

• Добре. Коли востаннє їв?

• Учора.

Сурена кривиться. Він береться пальцями за кістяний амулет, і шепче:

• Точніше сьогодні уночі.

• Голодний?

Пастух кладе долоню на буркотіння шлунку.

• Так. Хоча не певен, що у горлянку щось залізе.

Дід усміхнувся.

• Юшка влізе.

Андронік ставить над вогнем залізний казанок з водою. Дід кружляє обабіч посудини, обережно нащупує і підкидує всередину поживу: по тарілці проса й ячменю, келих гороху і розчавлену пальцями цибулину, знімає з-під стріхи і рве у юшку жменю селери й щавлю, а приправляє дрібкою солі та чаркою оливи. Сурена облизнувся, кладе руку на живіт, і питає:

• Без м'яса?

• Не поглинаю.

• Нащо тоді худоба?

• Задля молока. Свині прибилися.

Сурена зиркає на діда, і тиснеться спиною ближче до стіни.

• От воно що.

Андронік присідає навкарачки, дослухується до вогню і неквапом підкидає дров. Пастух роздивляється скалічені руки діда, а потім веде погляд до голови, наполовину зануреної у гриву і пов'язку. Мужик набирається сміливості, і бубонить: