Глава 3

Темнішає. Чи то важкі хмари наповзли на обидва місяці, чи то небесні кругляки закотилися під мокру ковдру. Від неочікуваної зміни вітри налякано скавчать і віють холодом. Скавчить й Сурена, він прикусив губу і щось мугикає під носа.

Андронік відчепив лампадку і перевісив на мотузку, узяв палицю обома руками, і застиг. Бронзовий каркас гойдається навколо вогника і скрипить, поки бурштинове джерело розливається на компанію висушених голів і оточує діда нерівномірним сяйвом. Семеро постатей наближаються від яблуневого садку. Позаду лишається непевна тінь — ховається між пишних крон, серед червоних від життя плодів. Четверо мужиків віддають смолоскипи дівчатам і виступають наперед. М'язистий коротун скидає шкіряну шапку з буйної солом'яної копни, оглядається на яблуні, а потім дістає короткий меч й кричить:

• Відійди, старий! Чужинець наш.

• Ні.

Від гарчання Андроніка здригаються переслідувачі, здригається й Сурена. Пастух переводить увагу ззовні усередину, і силкується установити, від чого ж так дрижить — від холоду чи страху? Мужик марно вигризає відповідь з нутра, проте знаходить втіху у священному вогні розжареної ватри.

• Не треба.

Одна з дівчат тихо протестує, махає руками і шукає підтримки у подруг, а коли бачить Сурену — соромливо відвертається і прикриває причинні місця. Пастух скривився і втупився під ноги. Білявий коротун повільно зиркає назад, потім переглядається з товаришами, і киває.

• Тоді візьмемо самі.

• Сюди вам зась.

Андронік тричі гавкнув, задер до неба право вухо, і стоїть. Переслідувачі переглянулися і наближаються повільно. Нечисленні промені сонця відбиваються від небесних перлин, занурених у дощові перини, і зливаються з бурштиновим сяйвом на лезах оголених саксів. Барви замішуються і наділяють зброю голодним, криваво-помаранчевим відтінком. Пара журавлів лишають третього на гнізді, відступають й розправляють крила, і за кілька важких помахів переносять тулуби до озера, на мілину. Сурена тамує подих, і мужику здається, що разом з ним зачаїлися руїни. Навіть вітри напружено завмерли, ніби розгубили інтерес до звучання дзвоників і пісні арф.

Чоловіки водночас підійшли під мур і стали рядом. Про щось тихо говорять і щуляться під хвилями, просоченими крізь стільники у бронзі. Лисий юнак закусив лезо зубами і зривається вперед, хапається руками за мотузку і мелодійно тягне. П'янючого елліна веде хитання ланцюгів, він падає на коліна й лікті, тягнеться до паркану з брил і намагається задертися на перешкоду боком. М'язистий коротун засунув світлі кучері під шапку, лівицею штовхає грека в спину, а правою утримує і цілить у Андроніка спраглий до крові сакс. Четвертий переслідувач скидає з плеч ведмежу шкуру і висвітлює плетений узор мідної шкіри та чорнявих кіс. Прибулець кілька раз відстрибнув убік, і вже у темряві пробирається у впорядковані руїни. Пастух провів його очима і здригнувся. Колишній сонцехід не ворухнувся.

Бліде і дрябле тіло, єдине тут без жодного татуювання, перевалилося повз брили і дрижить — трясе зубами й ланцюгами. Одразу ж за греком дереться вгору коротун. Тим часом лисий бородань вже підтягнувся і дзвінко відпустив натягнуті мотузки. Він плавно шурхотить плитами гнейсу і спритно крутить саксом, наближає танок клинка до дідової голови.

Андронік робить крок назад, гне тулуб вербовою лозою, і знизу-вгору гатить супротивника між ребр, прямісінько залізним окуттям з приземленого боку жезла. Колишній сонцехід не змінює поставу, і легко штурхає нападника у груди. Агресивний молодик кричить і відступає, чіпляється за оповите ланцюгами тіло і гепається з муру. Сурена прикусив язик від страху, але всередині кричить разом із ним. Жилавий коротун уже забрався, дав союзній перепоні копняка під сраку і заохотив до подальших дій. Тепер білявчик учепився сплетінням пальців за рукоятку сакса, розтинає повітря перед собою і просувається вперед.

Андронік відступив два кроки, задер вухо до неба і завмер. Вороги оточують його утрьох і б'ють водночас — злісний приземок цілить саксом в груди, хмільне тіло брязчить і навкарачки кидається в ноги, а курносий хлопець скинув городні тіні і прикрашає мідну шкіру бронзовим відтінком, коли заносить дубину з-за дідової спини. Сліпий служитель сонця що є сили упирає палицю у землю, напружує плечі, і відступає, ні, пружинно відстрибує убік. Він відбиває довбню, що вже півколо просвистіла до вритого зморшками і шрамами обличчя, потім здригає лівою рукою і вдаряє коротуну між ніг, а завершує різкий оберт зіткненням брудного від землі окуття з начисто виголеною мордою елліна. Серце Сурени стискається від хрусту, і він хоронить викрик співчуття в притиснутих до вуст долонях, вимазаних сумішшю крові і землі.

• Ай! Покидьок! Йой! Болить! Зараза!

Лайка і скиглення молодиків злились у нерозбірну течію і розливаються по вухах. Жалке ниття перекриває рев — це бородатий здоровань вдруге стрибнув на стіни муру і ухопився за мотузки, та дуже гулко отримав палицею по лисій голові. Водночас курносий безшумно просочився у тил Андроніка, тож важка дубина знову у потилицю свистить. Дід не встигає відійти чи захиститися жердиною, натомість відпускає зброю і пригинається, підступає і хапає юнака за кисть. Мідношкірий сіпається і хоче вирватися з хватки, а сліпий служитель сонця підтягує нападника до себе і двічі ударяє лобом в ніс. Засмагла голова відкидається назад, чорняві коси злипаються від юшки.

• Це все?

Коротун трохи полежав і підводиться, прикриває долонями причинне місце. Лисий зник з зору десь під муром, тільки доносяться прокляття. П'яненький грек нарешті став на ноги, хитається і витирає з розбитого обличчя кров, потім злобно глядить на діда і гарчить.

• Давай!

Приземок й грек стрибають на Андроніка водночас. Тим часом третій витер носа і біжить углиб, витяг кинджал і не випускає поглядом Сурену. У черепі пастуха стинаються різні пориви і думки про загрозу й порятунок, він хоче простягнути руку до ножа на поясі, але виявляє, що закляк. Незрячий дід стискає п'ястуки до хрусту, гулко гамселить двох і кидається третьому напереріз. Курносий хлопець перелякався через наближення сліпого — силкується відбігти убік, перечепився і упав в ячмінь.

• Здаюся!