Глава 2

Твердінь чистенька, ні хмаринки. Місячне сяйво струменіє і до подробиць заливає краєвид, хіба що уникає торкати руїну в центрі. Поселення піднялося і зросло на рядах насипів й мурів, непробивних для ворогів, але програло у борюканні із часом. Минувшина зоставила кістяк, висотою п'ять-шість брил, ззовні оточений, майже прихований від зору бур'янами.

Заверти й спіралі порушених парканів креслять древні межі, які хтось засипав річковими камінцями і накрив плитами гнейсу, обніс мотузками і уречевив у широкі хідники. Десяток круглих домівок втратили стіни й стріху, та проміняли підлогу на ґрунт, поверх якого висаджені грядки — Сурена встиг пройняти жовтий цвіт ріпи і зелені качани капусти, тьму-тьменну проса й ячменю.

Посередині кам'яного привиду височіє прямокутний підмурок. Сірий фундамент врізається боком, і на четвертину занурюється в увінчаний менгірами курган. Переплетення гілок трьох дубів турботливо шелестить у вишині, простягає над насипом й придатком непроглядну ковдру з оксамиту. Центральний корпус виділяється не тільки наявністю гострих кутів, але й надбудовою — напівкруглою мазанкою, що наче п'явка присмокталася до бриластих смуг, укрила маківку солом'яним капелюшком, огорнулася тінистим ґанком, і обперлася на штучний пагорб. Три круглих віконця задерлися під стріху, і ввіряють пастуху: ти забрів до грибниці.

Величезна ватра тріщить посеред грядок, грайливо лоскоте зірки. Вітри ліниво перебирають струни пари еолових арф на даху хатини, обабіч гнізда трьох журавлів. Металеві й керамічні інструменти сотнями прикрашають шнурівки, ніжно музичать на межах грядок і проходів. Огорожа з мотузок заспокійливо висить над поруганими мурами, безмаль на рівні живота.

Пастух хоче добратися у центр, але натикається на щільні грядки цибулі за мотузкою і обходить їх. Сурена задумав скоротити шлях через блакитні пасма льону, пригинається і совається нижче дзвоників, але чіпляється спиною. Інструменти коливаються, дзвенять. Мужик тамує подих.

• Звідки ти?

Вівчар застиг кінцівками, шалено рухає очима. Він тисне груди до землі і водить головою, як сторожова тварина. Витріщається: каміння і рослини, земля й вогонь, обидва місяці й зірки. Тріщання ватри заглушає матінку-природу, а вежа сяйва соває по закутках діди, похмурі й непроглядні дужче за сатинову породу. Обривчастий голос грохотить:

• Агов! Мої грядки, не топчися! Краще по імені назвися.

Слова відлунюють зусібіч і оглушають. Чоловік гатить землю кулачищем, стогне, але не відкриває рота. Чабан здіймає закривавлені долоні над головою і перелізає огорожу, шурхає у бік кострища плитами хідника. Він горлає:

• Сурена зі сколотів. Нещодавно прибув до Лугбріга, пастух. Я не бажаю зла! Сонцехода Андроніка шукаю.

Ґанок хатинки ворушить тінню. Трипала рука щупає лаву і підносить соломину вище. Спалах люльки висвітлює розсічені шрамами й зморшками вуста, підкреслені нерівно поскубаною бородою. Билинка підхоплює вогник, і вони наввипередки здіймаються до зашкарублої плоті. Стебло майже програло, але спалахує у передсмертному пориві - перероджується сяйвом лампадки, наче вогнептах.

• Сурену Скита не знаю, не чекаю. Давно Андронік, більше не сонцехід. Клич по-грецькому, або звертайся "дідо".

Круглий бронзовий ліхтар хитається на жердині, розливає на ґанок краплі масла і хвильки брудного бурштинового світла. Сяйво сочиться з мережива стільникових отворів у корпусі лампи — вириває з могутніх лап темряви і спотворює постать на лаві. Руки колишнього сонцехода оголені, короткі й м'язисті, вицвітають розмитими татуюваннями і слідами древніх ран. Плечі широкі, вбрані червоною лляною тунікою і прикриті сірим плащем з бавовни. Борода буйна, нечесана й нестрижена, нагадує дикий цвіт сріблястого лоху. На полірованих носках військових чобіт скачуть вогники. Найбільше Сурену цікавлять очі співрозмовника, але пастух не може роздивитися дідових зіниць і відкопати у тінях намір, як не старайся. Він завмирає у спробах, коли чує:

• Агов! Ти зброю маєш? Нащо спокій ночі зневажаєш?

Сурена обертається, потім трясе головою. Мужик став на коліна, і волає:

• Ні! Я неозброєний! Від дикунів тікаю. Дід Андронік, молю, допоможи! Заріжуть! Рятуй! Від них. Від Нього.

Останні слова вівчар шепоче. Старий сонцепоклонник висувається вперед, до тріску притискає крісло ліктем. Наміру в очах Сурена не побачить — навколо голови діда намотана коричнева пов'язка, від обрубаного кінчика носа до середини лоба.

• Від кого тікаєш? Що ти зробив? Украв? Убив?

Пастух маше руками і кривиться, не опускає.

• Та ні! Узрів вогні вглибині нічного лісу. Дівок почув. Вино унюхав. Ну і пішов. Мені були не раді.

Дід опирає посох на стіну і відкидається назад, у тіні.

• Чую брешеш. Митра вчить: утримуйся від незрозумілих сварок. Вибач, синку.

Сурена збиває коліна, але просувається вперед.

• Будь-ласка! Я онук Меліси! Вона казала, ти людина віри! Можеш від поганської кривди захистити!

Андронік мигає трубкою і плюється димом — жменьки бавовни неспішно розплутуються у довгі пасма перед затіненим обличчям. Дід видмухує хмарку, більшу за голову, і кашляє у трипалий кулак. Потім трясе кудлатою бородою, і грохотить:

• Добра жінка, була. Нехай. Порушений спокій — не смертний злочин. Хоча по пиці дати можна.

Крісло скрипить, тіні розбігаються. Андронік підводиться.

• Нагадувати не люблю. Сподіваюся не доведеться.

Дід підхоплюється сам і підхоплює палицю. Верхню частину древка він кинув на плече, лампадка бовтається недалеко від шиї, а нижню тримає біля долівки, водить перед собою з боку в бік. Наближається Андронік стрімко. Пастух втискає лікті у ребра і закриває очі пальцями. Він переконує, чи то вмовляє:

• Не доведеться!

Мужичок підглядає одним оком і дивується — йде дідуган впевнено, а гостя й перешкоди обійшов заздалегідь. Пастух вдивляється у могутню, хоч і поскубану постать, та усі думки присвячує питанню: чи дійсно Андронік сліпий?

• Побачимо. Ти з півдня. Там злива. Прямуй до ватри. Роздягнися, сохни, грійся.