Глава 1

Зорі білі задушені хмарами чорними, напрям стелять тваринячі крики гонителів. Злива важко лягає на плечі, гне тулуб. Багнюка засмоктує чоботи. Відблиски факелів пробивають вал крижаних крапель — ледве достатньо, аби утікач оминав стовбури вікових дубів. Промоклі мішки гойдаються на гіллі, зрідка вдаряють важким змістом — обертають проти носу руки, виставлені захищати обличчя.

Ще ввижається всяке — помаранчеві хмарки очей витають над кронами, багряні пазурі розсувають стовбури, а козляча борідка промальовується у розлогих, перекручених кронах. Сурена довго керувався розумом, світлою думкою про безлюдність околиць, та вже не може опиратися потягу до надії. Вівчар згуртовує останні сили й повітря, стискає скарб жменькою у грудях, і неощадно, надривно прикрашає ніч:

• Допоможіть!

За спиною звучать поодинокі уривки ритуальної музики, важкі удари барабанів лягають у злагоді з тремтінням кісток. Посеред буревію і зливи, важкого дихання і зверхніх викриків ллється дзижчання. Чабан втискає голову у плечі і чіпляється слухом у дзвінку новизну, а шукане звучання розчиняється посеред непривітного ґвалту.

Втікач відводить погляд від Нього, і кидає позирк на переслідувачів — загорнутих у шкури чоловіків з факелами і роз'ярених жінок зі списами. Пастух веде язиком по зубах і посміхається від спогаду про останнє їство. Під хвилясті гілки невеликого граба пірнає оголена діва, і не стримує вираз глибокої відрази чи то ненависті на прекрасному обличчі. Біженець розвертається і зривається вперед, але натикається плечем на перепону, і зриває тую, як переспілий плід. Мішок падає і розв'язується. Сурена блідне і закриває очі та щоки, мастить кривавим місивом з рук.

• Ваакх!

Дівчина рве горлянку вереском, трясе довгою рогатиною з шишковим навершям, і скидає останній елемент наряду — перекошену виноградну тіару. Навіжена обертається боком, заносить зброю, зіштовхується, і плюхається у грязюку. Над чорнобривою красунею несеться лисий юнак, чию шию й плечі укриває татуювання тернового плетіння, сором'язливе приховане за бурою бородою. Накидка з ведмежої шкури вкрита багнюкою і промокла, очі варвара почервоніли, з рота ллється жовтувата піна.

Дикун женеться навкарачки, заганяє жертву до обриву і гарчанням розв'язує їй коліна. Сурена торкається кинджалу на поясі, але піддається животинному пориву понад усе уникнути загрози. Вівчар знаходить опору в руках, теж падає на чотири кінцівки, жмуриться, і наосліп стрибає у пишний кущ терену. Подалі від Нього.

Царина терену колюча, непоступлива і непривітна, хапає мужичка за одяг і ціпко впинається у обличчя. Перекручені лози звиваються під кінцівками — безжально плутають і катують щиколотки, сповільняють. Сурена давиться кров'ю і криком болю, потім штовхається чимдуж глибше до кілких обіймів. Утікач подумки благає сонячну Волю вберегти карі очі від численних порізів, що пазуристі терни карбують на неприкритій плоті.

Несловесні вирази азарту мисливців обпалюють спину морозом і женуть ноги вперед думки. Все, що лишається пастуху — молитися, аби ця мука скінчилася якомога скоріше. Так і стається: руки вириваються з багнюки і не знаходять під собою нестійкої опори. Пальці хапають повітря, а тіло зі схилу летить шкереберть.

• Покидьок чкурнув у сучі зарості, шукайте!

Нещасний покрутився три рази і повернувся до обіймів заплаканої матінки-землі, приземлився у болото. Розм'якшений ґрунт ніжно чвякає і наполовину засмоктує мужичка, але той виривається і мчить. Чабан досі несеться навкарачки — ховається від переслідування у темряві, під покровом пахучих кущів. Невдовзі він помічає щільні кущі ліщини. Біженець розриває піддатливу землю і риє нору. Коли у отвір влізають плечі і голова, він провалюється глибше та чує нажаханий лемент лисенят. Руки дрижать і стискаються у п'ястуки, коли їх заносять над дитинчатами лисиці. Сурена прикушує губу, прикопує діру, і навкарачки дереться вперед.

Дощовиті хмари прикрасили дві третини неба непроглядним мереживом, хвилястий візерунок обіймає холодом все, куди простягнеться чи просякне. Утікач драпає, скільки може, перегрівається бігом і остуджується краплями, потім лине до моху перепочити. Варто закрити очі — вертається зміст мішку, обмотаний мотузками навхрест. Юнак вловлює у сирості різкий запах, вдивляється у темряву, і зустрічається поглядом з дебелою кабанихою на сторожі наляканих грозою поросят. Біженець витирає вуста і одиноку сльозу, зціплює зуби, і спонукає натруджені кінцівки до руху. Завивання вітру і людей прикрашає дзижчання. Сурена завмирає, затримує подих, і жмуриться.

Звучання зникає, але мужик усміхається — чабан звик по обривчастим вигукам шукати бидло, загублене стадом. Цього разу натренований слух учепився за напрям. Джерело дзвінкої мелодії манить арфою і ховається за кленовими хащами на півночі, подалі від Нього і роз'ярених дикунів. Небо дужче громохмариться, студено плюється і гарчить. Сурена шарпає долоні об древні корені і тікає крізь штучні ряди кленів, а потім грабів, висаджених не менш рівномірно і щільно. Мужик стає на дві і згорблено біжить — занурюється глибше під високу стелю, утворену рядами й шеренгами гіллястих колон.

Небокрай лине до землі, душить крижаним мереживом і задуває скреготом. Ґрунт опушується іржавим чагарником. Ліс звужується і тисне: гілки прогинаються, гримять амулетами і підношеннями; окоренки скрипять і все частіше кровоточать забутими знаками. Сова супроводжує жовтими очиськами і мовчить. Пастух продирається, але небажані обійми виривають синій бавовняний плащ, а також рубінові намистини, у місцях де ріжуть і проколюють шкіру. Сурена тужиться, силкується розпізнати тутешні стовбури, але думки холодить метал.

Біженець глядить на листя, яке гойдається під буревієм і відблискує місяцем, і не помічає знайомої форми, проте знаходить метал і там. Листва неоднорідна й химерна — ніби зелену глину ліпила тисяча рук, кожна ведена наміром зобразити унікальну рослину. Блискучі гілки згущують краплі, зрощують і морозять, ограновують. Внаслідок посягання вітрів і здіймання червоної пари, краплини насичуються кров'ю і поливають дощем смертельно-гострих гранатів, як ті прокляті хмари. Вівчар втискає голову у плечі і недолуго прикриває. Він стогне і лишає нові намистини, навпочіпки дереться уперед, і пошепки молить:

• Боже поможи!