Глава 1

Подейкують, що одного разу цар Мідас упіймав мудрого Сілена й запитав його:

— Що є найкращим для людини? До чого їй слід прагнути понад усе?

Сілен спершу мовчав і не бажав відповідати, хоч як наполягав Мідас. Та цар не відступав, і зрештою Сілен промовив:

«О породження одноденної долі й тяжкої нужди! Навіщо силуєш мене мовити те, чого тобі краще не знати? Найменше страждають ті, хто не відає власних нещасть. Людині неможливо осягнути найвище благо й стати причасною до природи найдосконалішого. Найліпше для людини — не народитися зовсім. А якщо вже народився, то друге після цього благо — якомога швидше вмерти».

Арістотель. «Евдем, або Про душу» (фрагмент, збережений Плутархом у «Втісі Аполлонію», 27).

Глава 1

Зорі білі задушені хмарами чорними, напрям стелять крики гонителів. Злива важко лягає на плечі, гне тулуб. Багнюка засмоктує чоботи. Відблиски факелів пробивають вал крижаних крапель — ледве достатньо, аби утікач оминав стовбури вікових дубів. Промоклі мішки гойдаються на гіллі, зрідка вдаряють важким змістом — обертають проти носу руки, виставлені захищати обличчя.

Ще й ввижається всяке — помаранчеві хмарки очей витають над кронами, чорні пазурі розсувають стовбури, а козляча борідка промальовується у розлогих, перекручених кронах. Сурена довго керувався розумом, світлою думкою про безлюдність околиць, та вже не може опиратися потягу до надії. Вівчар щосили всмоктує легенями повітря, стискає скарб жменькою у грудях, і неощадно, надривно прикрашає ніч:

• Допоможіть!

За спиною поодиноко звучать уривки ритуальної музики, важкі удари барабанів лягають у злагоді з тремтінням кісток. Посеред буревію і зливи, важкого дихання і зверхніх викриків ллється дзижчання. Чабан втискає голову у плечі і чіпляється слухом у дзвінку новизну, а шукане звучання розчиняється посеред непривітного ґвалту.

Втікач відводить погляд від Нього, і кидає позирк на переслідувачів — загорнутих у шкури чоловіків з факелами і роз'ярених жінок зі списами. Пастух веде язиком по зубах і посміхається від спогаду про останнє їство. Під хвилясті гілки граба пірнає оголена діва, і не стримує вираз глибокої відрази чи то ненависті на прекрасному обличчі. Утікач розвертається і зривається вперед, але натикається плечем на перепону, і зриває тую, як переспілий плід. Мішок падає і розв'язується. Сурена блідне і мружиться, мастить очі та щоки кривавим місивом з рук.

• Вааакх!

Дівчина рве горлянку вереском, трясе довгою рогатиною з шишковим навершям, і скидає останній елемент наряду — перекошену виноградну тіару. Навіжена обертається боком, заносить зброю, зіштовхується, і плюхається у грязюку. Над чорнобривою красунею несеться лисий юнак, чию шию й плечі укриває татуювання тернового плетіння, сором'язливе приховане за бурою бородою. Накидка з ведмежої шкури вкрита багнюкою і промокла, очі варвара почервоніли, а з рота ллється жовтувата піна.

Дикун женеться навкарачки, заганяє жертву до обриву і гарчанням розв'язує їй коліна. Сурена торкається кинджалу на поясі, але піддається животинному пориву понад усе уникнути загрози. Вівчар знаходить опору в руках, теж падає на чотири кінцівки, мружиться, і наосліп стрибає у пишний кущ терену. Подалі від Нього.

Царина терену колюча, непоступлива і непривітна, хапає мужичка за одяг і ціпко впинається у обличчя. Перекручені лози звиваються під кінцівками — безжально плутають і катують щиколотки, сповільняють. Сурена давиться кров'ю і криком болю, коли чимдуж глибше штовхається до кілких обіймів. Утікач подумки благає сонячну Волю вберегти карі очі від численних порізів, що пазуристі терни карбують на неприкритій плоті.

Несловесні вирази азарту мисливців обпалюють спину морозом і женуть ноги вперед думки. Все, що лишається пастуху — молитися, аби ця мука скінчилася якомога скоріше. Так і стається: руки вириваються з багнюки і не знаходять під собою нестійкої опори. Пальці хапають повітря, а тіло зі схилу летить шкереберть.

• Покидьок чкурнув у сучі зарості, шукайте!

Нещасний покрутився три рази і повернувся до обіймів заплаканої матінки-землі, приземлився у болото. Розм'якшений ґрунт ніжно чвякає і наполовину засмоктує мужичка, але той виривається і мчить. Чабан досі несеться навкарачки — ховається від переслідування у темряві, під покровом пахучих кущів. Невдовзі він помічає щільні кущі ліщини. Утікач розриває піддатливу землю і риє нору. Коли у отвір влізають плечі і голова, він провалюється глибше та чує нажаханий лемент лисенят. Руки дрижать і стискаються у п'ястуки, коли їх заносять над дитинчатами лисиці. Сурена прикушує губу, прикопує діру, і навкарачки дереться уперед.

Дощовиті хмари прикрасили дві третини неба непроглядним мереживом, хвилястий візерунок обіймає холодом все, куди простягнеться чи просякне. Утікач драпає, скільки може, перегрівається бігом і остуджується краплями, потім лине до моху перепочити. Варто закрити очі — вертається зміст мішку, обмотаний мотузками навхрест. Юнак вловлює у сирості різкий запах, вдивляється у темряву, і зустрічається поглядом з дебелою кабанихою на сторожі наляканих грозою поросят. Вівчар витирає вуста і одиноку сльозу, зціплює зуби, і спонукає натруджені кінцівки до руху. Завивання вітру і людей прикрашаються дзижчанням. Сурена завмирає, затримує подих, і змикає повіки.

Звучання зникає, але мужик усміхається — чабан звик по обривчастим вигукам шукати бидло, загублене стадом. Цього разу натренований слух учепився за напрям. Джерело дзвінкої мелодії манить арфою і ховається за кленовими хащами на півночі, подалі від Нього і роз'ярених дикунів. Небо дужче громохмариться, студено плюється і гарчить. Сурена шарпає долоні об древні корені і тікає крізь штучні ряди кленів, а потім грабів, висаджених не менш рівномірно і щільно. Мужик стає на дві і згорблено біжить — занурюється глибше під високу стелю, утворену рядами й шеренгами гіллястих колон.