Частина 3. Глава 13. Відбиток

Мойсей Абрамович поїхав на третій день після сорокового.

Петро довіз його санями до зупинки, і Дарина пішла з ними, хоча старий бурчав, що він не кришталевий і три кілометри якось подужає. Бурка біг попереду, витоптуючи стежку в снігу. Небо було біле, низьке, і сніг падав униз. Звичайно. Як має падати.

На зупинці, під облупленою синьою стрілою, Мойсей Абрамович довго тупцяв, шукаючи в кишенях квиток, якого не існувало, бо квитки в маршрутці продавав водій. Тоді здався, вийняв із внутрішньої кишені пальта носовичок. Розгорнув.

На полотні лежала бджола.

— Я на вітрину поставлю, — сказав він. — Між венеційським і тим, що з Бердичева. На оксамит. Я вже придумав, на який. Темно-синій, він у мене від Ісаака Наумовича лишився. — Він довго дивився на бджолу. — А як хтось спитає, скажу, що це робота Якова Гольдмана. Майстра. Сина Фроїма. Що в неї кривий живіт, бо майстрові було дванадцять років. І що він хотів побачити трамвай.

— І побачив, — сказала Дарина.

— І побачив. — Мойсей Абрамович загорнув бджолу й сховав. Тоді подивився на Дарину поверх окулярів. Довго, по-учительськи. — Майстерню на Андріївському я тобі не віддам, ти розумієш? Ти мені ще за інструмент винна. І за лупу. І за пана в кашеміровому пальті, який приходив чотири рази.

— Розумію.

— Але як захочеш лишитися тут, — він махнув палицею на ліс, на болото, на сиві дими над Гаттю, — то я тобі пришлю все, що треба. Ваги. Пензлі. Олово. Срібло. Тут роботи на сто років. Тут кожна хата має дзеркало, яке бачило смерть. І жодне ще ніхто як слід не почистив.

Маршрутка вигулькнула з-за повороту, буксуючи в колії.

Старий ступив на сходинку. Обернувся.

— Скажи йому, — промовив він. — Коли побачиш. Скажи, що Іцик пам'ятав. І що ми ще є.

Двері зачинилися.

Дарина довго дивилася вслід. І тільки коли маршрутка зникла за соснами, зрозуміла, що дивиться у відблиск сонця на її задньому склі. Свого обличчя там не було. Тільки ліс. Сніг. Бурка, що сидів поруч.

Вона звикала.

* * *

Звикати було найдивніше.

Першого тижня вона щоранку підходила до відра в сінях і дивилася. За звичкою. Як людина, що кинула курити, рука якої все одно тягнеться до кишені. Стеля. Сволок. Пучок звіробою. Вона відверталася й ішла на кухню.

А там на неї вже чекав Назар.

Він сидів на лаві з чаєм. Купованим, з чебрецем, тепер без жодного маку. Дивився на неї, поки вона заходила. Уважно. Довго. Як дивиться на небо лісник, вирішуючи, чи буде сніг.

— Ну? — питала Дарина.

— Заспана. Ліва брова вище. Значить, наснилося щось дурне. — Він відпивав чай. — Комір светра підвернувся. Ні, не той. Лівий. Отак.

Він ніколи не пропустив жодного ранку. Ні в грудні, коли перемело дорогу й «Уазик» не заводився, і він прийшов пішки з лісової хати о сьомій, засніжений до пояса, сказав «волосся гарне» й пішов назад. Ні в лютому, коли в нього була температура і Дарина сама прийшла до нього з бульйоном, і він, лежачи з мокрим рушником на лобі, сказав: «Ти злякана. І носа відморозила».

Ні в березні.

У березні мама вперше за тридцять років купила собі дзеркальце. Маленьке, кругле, в рожевій пластмасовій оправі. Дарина не питала, навіщо таке, бо знала. Мама носила його в сумочці й фарбувала губи, дивлячись у нього. Довго. Ретельно. Тоді зводила очі на доньку.

— Добре? — питала.

— Ти гарна, мамо.

— Брешеш, — казала мама. — Гірше за діда.

Але всміхалася.

А потім мама почала малювати.

Спершу себе. Тридцять автопортретів поспіль, наче надолужувала. Біля дзеркала, при денному світлі, сірим олівцем, тоді вугіллям, тоді аквареллю, яку їй прислала Таня з майстерні. Мама вчилася своє обличчя наново, як вчать вірш, рядок за рядком.

А тоді почала малювати Дарину.

Щотижня. По пам'яті й з натури. Дарина сердита. Дарина з ямочкою на лівій щоці. Дарина біля печі, з чаєм. Дарина, що сміється, закинувши голову, й видно щербинку на передньому зубі, про яку вона й забула.

— Бо дзеркала в тебе тепер нема, — сказала мама, коли Дарина спитала. — Хтось же мусить тобі показувати, яка ти. Він щоранку. А я раз на тиждень. Зате докладно.

Вона прибивала портрети на стіну в спальні. Тепер там їх було сімнадцять.

* * *

На Великдень Ліда заспівала.

Це сталося в церкві, під час служби. Отець Василь виголосив «Христос воскрес!», і все село відповіло, гучно, нерівно, хто як умів. А в цьому гулі, зовсім тихо, тонким, неслухняним, розсохлим голосом хтось сказав: «Воістину».

Назар обернувся так різко, що зачепив ліктем бабу Параску.

Ліда стояла поруч, бліда, з червоною стрічкою в косі. Тримала свічку. І дивилася на брата перелякано, наче сама не знала, звідки взялося це слово.

— Ще, — прошепотів Назар. — Лідко. Скажи ще.

Ліда розтулила губи. Довго мовчала. Тоді тихо, хрипко, але чисто, як вода з-під криги:

— Назарку.

Більше вона того дня нічого не сказала. Але наступного ранку заспівала, порпаючись на городі біля лісової хати. Першим голосом. Без другого. Невпевнено, збиваючись на високих нотах. «Ой там на горі калина».

Назар слухав, сидячи на ґанку. Курив. А потім загасив сигарету об сходинку й більше ніколи не закурював.

Улітку Ліда вступила до вечірньої школи в Житомирі, бо папери казали, що їй двадцять шість, а голова казала, що шістнадцять, і директорка, вислухавши Назара, довго мовчала, а тоді сказала тільки: «Ну, буває». І ще Ліда знову фотографувала. Назар купив їй плівку, справжню, яку довелося замовляти з Варшави, і заправив у срібну мильницю з потертим ремінцем.

Перший кадр Ліда зробила з Дарини.

Дарина стояла біля горобини й не встигла навіть відвернутися. Клацнув затвор.

Через два тижні Ліда принесла з Житомира конверт. Мовчки витягла фотографію й поклала Дарині на долоню.

Там була вона.

Дарина Литвин. Біля горобини, з насупленими бровами, з ямочкою, бо сердилася, що її знімають. Карі вперті очі. Шрамик над бровою.

— Фотографія, — сказала Ліда. Голос у неї вже тримався. — Не дзеркало. Його йому не віддають.