Частина 3. Глава 12. Розбите дзеркало

Вона обернулася. І побачила темряву.

Теплу. Шорстку. Пахучу. Темряву, що пахла димом, смолою, бензином і чебрецем.

Долоня лежала в неї на очах. Велика, гаряча, з подряпинами на кісточках, вона притискалася щільно, від скроні до скроні, і не пропускала ні світла свічок, ні блиску скла. Друга рука обхопила її за плечі ззаду, міцно, як обхоплюють людину, що стоїть на краю даху.

— Я ж казав, — прошепотів Назар їй у вухо. — Я тобі за дзеркало. Я дивлюся. Ти — ні.

Дарина стояла, обличчям до скла, і нічого не бачила.

Ім'я все ще тягло. Під ребрами, ніжно, вперто. Вона чула, як він дихає по той бік. Зовсім близько. Так дихає людина, що довго бігла і нарешті зупинилася.

— Орисю, — сказав Северин. Тихіше. Розгублено. — Чого ти затулилася?

І тоді Дарина зрозуміла, що треба зробити.

Не відмовчатися. Не тікати. Ім'я було його двісті двадцять років, він носив його в кишені, кликав ним, тягнув ним, як за нитку. Але бабуся сховала його в ній. Вона шептала його над купіллю. І тепер воно було не тільки його.

Воно було її.

— Мене звати Дарина, — сказала вона. Голосно. Рівно. — А ще мене звати Орися. Бабуся так назвала. Щоб ти не знайшов.

Тиша за склом.

— І Орися тебе відпускає, Северине, — сказала вона. — Вона пішла давно. Не до тебе. Вперед. Туди, куди всі йдуть. Вона там. З сином. Іди за нею. Я не подивлюся. Не тому, що боюся. А тому, що так проводжають.

Нитка під ребрами натяглася до краю.

Дарина стиснула зуби. Чекала, що зараз порветься щось у ній самій, щось живе, як рветься нерв.

А нитка просто ослабла.

Не обірвалася. Відпустила. Як відпускає рука, коли людина нарешті засинає.

— Ти навіть не подивилася, — сказав Северин. І Дарина почула в його голосі щось, чого там не було ніколи. Не голод. Не ніжність. Щось схоже на сміх, старий і втомлений. — Правильно. Вона теж так. Коли я брехав.

Пауза.

— Прощавай, Орисю, що не Орися.

І кроки. Тихі, сухі. Двоє. Віддаляються.

* * *

— Розказуй, — прошепотіла Дарина. — Що бачиш?

Назар не відповів одразу. Вона відчувала, як здіймаються його груди за її спиною. Часто. Нерівно.

— Ідуть, — сказав він нарешті. — Коридором. Бабуся попереду, тримає його за руку. Він вищий за неї на дві голови, а йде так, наче вона його веде через вулицю. Сорочечку несе притиснуту до грудей. — Пауза. — Двері обабіч відчиняються. З дверей виходять люди. Старі. В старому одязі. Он дід у кожусі. Дві жінки в очіпках. Хлопець у шинелі.

— Ті, кого не провели, — сказала Дарина.

— Мабуть. — Назарів голос здригнувся. — Дарино. У Петровому дзеркалі... Там жінка в білій хустці. Вона вийшла й пішла за ними. Озирнулася. Махнула Петрові рукою. А він стоїть і махає їй сокирою, бо забув, що тримає.

Хтось за столом засміявся крізь сльози. Тітка Галя.

— Далі, — сказала Дарина.

— Біла хата. В кінці. Двері відчинені. — Назар замовк. Довго мовчав. Так довго, що Дарина вже хотіла смикнути його за рукав.

— Що?

— На порозі хтось стоїть.

— Хто?

— Жінка. Молода. — Назар ковтнув. — Руда, Дарино. Руда, як осінь. Боса.

Дарина не дихала.

— Він зупинився. Бабуся відпустила його руку. Відійшла вбік. Він стоїть. Вона стоїть. — Голос у Назара став зовсім тихий. — Вона простягнула руки. Він дав їй сорочечку. Вона притиснула її до щоки. Тоді взяла його за руку. Як бабуся, тільки... інакше.

— Вони заходять?

— Ні. Вони йдуть далі. Повз хату. Туди, де нема стін. Там світло. Не блакитне. Тепле. Як від печі. — Назар видихнув. — Бабуся йде за ними. Повільно. Обернулася. Дивиться сюди. Каже щось.

— Що?

— Не чую. Губами. — Він помовчав. — Здається, «хліба більше не клади».

Дарина засміялася. Чи заплакала. Сама не знала.

— А тоді... тоді все. Світло згасло. Колиска там стоїть. Біла хата темна. Порожня.

Долоня зісковзнула з її очей.

* * *

Вона розплющила очі в напівтемряві світлиці.

Свічки на столі догоріли до половини. Бурка сидів на порозі й тремтів усім тілом, як після купання. Мама тримала Горпину за руку. Петро стояв у дверях, тримав сокиру, якою махав дружині з того боку села, і плакав відкрито, по-чоловічому, без жодного звуку.

Скло було темне. Холодне. А в ньому, в дверях світлиці навиворіт, стояв Яків.

Тріщини на його обличчі світилися. Не сріблом, як колись. Білим. Як світиться розпечене скло, коли його виймають із печі.

— Пішов, — сказав Яків. Голос його долинав глухо, але чітко. — Вперше. Насправді. Я чую, як там тихо. — Він обернувся через плече в коридор. — Дзеркальнице. Швидко. Тепер нема кому їх гріти. Вони холонуть. І вони не знають дороги.

Дарина підійшла до скла.

Своїм новим зором вона бачила їх. У кожному дзеркалі Вовчої Гаті. Сірі, напівпрозорі постаті, що стояли в коридорі навиворіт і не знали, куди йти. Хлопчик у червоній куртці біля дверей, що вели в хату Кравчуків. Дівчинка в рожевій курточці. Старий у кожусі, що ходив колами. Тоненька жінка двадцяти двох років із розпущеним волоссям, що стояла біля вікна й дивилася на воду.

Двадцять три постаті. І ще. Глибше. Ті, що не мали облич, бо забули їх.

— Я обіцяла, — сказала Дарина. — Я поведу.

Вона притулила ліву долоню до скла.

* * *

Рука ввійшла в холод по лікоть.

Не як тоді, коли вона перейшла вся. Тепер вона стояла тут, у світлиці, ногами на теплій дерев'яній підлозі, а рука була там. Пальці німіли одразу. Срібна лінія на долоні горіла.

Мирось стояв найближче.

Відображення. Не Мирось. Сіре, холодне, з інеєм на віях, у червоній куртці, в синій шапці з помпоном. Тремтіло. Дивилося на її руку, як дивиться дитина на чужу собаку.

— Мирось, — покликала Дарина. Тихо. — Це я. Тьотя Дарина. Ми ж на мізинцях домовилися.

Відображення зробило крок. Ще один. Простягнуло пальчик.

Дарина зачепилася за нього своїм мізинцем.

Пальчик був крижаний. Вона повела. Коридором, наосліп, тримаючи руку там, а очима дивлячись тут, у своє вікно-пляму, в дзеркало на лаві в хаті Кравчуків. Там стояв Мирось, справжній, у піжамі в синю смужечку, з виставленим мізинчиком. Оля тримала його за плечі. Корова Зорька мукала в хліві.