Частина 3. Глава 11. Сороковий день

Вона не стала виправдовуватися.

Могла б. Слова вже стояли в горлі, рівні, розумні, як рядки в бабусиному зошиті: мама не витримає, Мойсей Абрамович старий, Яків не повинен бути сам. Але Назар дивився на неї так, наче кожне з цих слів він уже почув, зважив і відклав убік. Як фельдшер відкладає бинт, коли бачить, що рана глибша.

— Не збиралася, — сказала Дарина. — Ти правий.

Назар кивнув. Повільно. Жовна на вилицях ходили, як у людини, що жує щось дуже тверде.

— Чому?

— Бо ти сказав би, що зробиш це сам.

— Сказав би.

— А я б не дозволила. — Вона розтиснула кулак, і на долоні блиснула скляна бджола. — І ми б сварилися до ранку. А в мене нема до ранку, Назаре. У мене є одна ніч. Я хотіла, щоб вона була тиха.

Він подивився на бджолу. Тоді на неї.

Бурка за дверима зітхнув, важко, по-старечому, і вмостився зручніше на ґанку.

— Ти ж Литвин, — сказав Назар нарешті. Майже втомлено. — Явдоха теж ніколи нікого не питала. Вирішувала й робила. А ми потім дізнавалися.

— Вибач.

— Не треба. — Він ступив ближче. Узяв її ліву руку, ту, з срібною лінією, і накрив своєю. Долоня в нього була гаряча, шорстка, пахла снігом і бензином. — Я не буду тебе відмовляти. Я тільки одне скажу, і ти послухаєш. Добре?

— Добре.

— Ти більше себе не побачиш. — Він говорив тихо, рівно, як говорив, мабуть, колись у кареті швидкої, коли треба було сказати людині правду і не дати їй упасти. — Тоді я буду тобі за дзеркало. Щоранку. Скажу, чи рівно волосся. Чи не заспана. Чи сердишся. Мені не важко, Дарино. Я однаково щоранку на тебе дивлюся. Тільки досі мовчав.

Дарина хотіла щось відповісти. Не змогла. Горло стиснуло так, що вона лише кивнула й уткнулася лобом йому в плече. У светр, що пахнув димом, смолою й чебрецем.

— І ще, — сказав Назар їй у волосся. — Більше не бреши мені. Ти погано брешеш. Гірше за діда, мама твоя каже.

Вона засміялася. Крізь сльози, хрипко, недоладно.

— Не буду.

* * *

Сороковий день прийшов морозний і ясний.

Сонце піднялося над болотом червоне, низьке, і вся Вовча Гать заіскрилася, наче хтось посипав її товченим склом. Іній на горобині, іній на тину, іній на віях у Бурки, що чекав біля хвіртки й дихав білими клубками.

Мама прокинулася, коли Дарина вже поставила чайник.

Вона довго дивилася на доньку з-під бабусиної ковдри. Не питала нічого. Дарина налила їй чаю, поставила кружку на табуретку, сіла поруч і сказала все. Рівно. По порядку. Як записувала в зошиті. Про слова Фроїма, записані Іциком. Про те, що скло треба розбити ззовні. Про відображення, яке піде замкові. Назавжди.

Мама слухала, тримаючи кружку обома сірими руками. Чай парував їй в обличчя.

Коли Дарина замовкла, мама поставила кружку. Повільно. Обережно, щоб не розлити.

Тоді взяла Даринине обличчя в долоні.

Пальці були холодні, як скло взимку, і негнучкі. Але торкалися ніжно. Великий палець провів по брові, по шрамику від гойдалки. Ковзнув униз, до лівої щоки.

— Знаєш, що найгірше? — сказала мама. — Не те, що не бачиш себе. До цього звикаєш. Найгірше, що ніхто не каже тобі, яка ти. Тридцять років я не знала, чи постаріла. Чи гарна. Чи погана. Питала в продавчинь, чи пасує мені шарф, а вони дивилися як на божевільну.

Вона перевела погляд на Назара, що стояв у дверях кухні з оберемком дров.

— Він казатиме?

— Казатиму, — відповів Назар.

— Щоранку?

— Щоранку.

Мама помовчала. Тоді відпустила Даринине обличчя й узяла кружку знову.

— Ти вся в неї, — сказала вона. Без докору. Майже лагідно. — Вона теж так. Спершу вирішить, а тоді розкаже, як про погоду.

* * *

Опівдні в церкві відспівували Северина.

Прийшло все село. Навіть ті, хто зранку казав, що не піде, бо не годиться молитися за того, хто двісті років пив їхню кров. Стояли тісно, плече до плеча, в кожухах і хустках, і пара від дихання піднімалася до бані. Паперові хрести на шибках біліли проти сонця.

Отець Василь служив без кадила, з глиняною чашею, як на дев'ятий день. Голос у нього тремтів на початку, а потім вирівнявся, піднявся, повів за собою. Коли він уперше вимовив ім'я, «раба Божого Северина», у храмі стало так тихо, що чути було, як потріскують свічки.

І всі свічки разом схилилися.

Не згасли. Просто нахилилися полум'ям в один бік, до дверей, до болота, наче повз них пройшов хтось високий і неквапний. Баба Параска перехрестилася тричі. Петро стиснув шапку в кулаці. А Катерина Мельник, що стояла біля матері, тихо заплакала. Без звуку. Сльози просто текли по гладенькому обличчю й капали на кожух.

Горпина знайшла доньчину руку навпомацки й не відпускала до кінця.

Після служби отець Василь відвів Дарину вбік, до свічної скриньки.

— Ваша бабуся щолистопада ставила сорок свічок, — сказав він. — Пам'ятаєте, я казав? Цього року встигла дві. — Він простягнув їй жмуток тонких воскових свічок, перев'язаний ниткою. — Тридцять вісім. Я відклав.

Дарина ставила їх довго. По одній. Біля кожної шепотіла ім'я, яке пам'ятала з бабусиного зошита й з церковної книги. Петро Литвин. Ганна Остапівна. Катерина Мельник, хоча Катерина стояла за п'ять кроків, жива, бо забране теж треба оплакати. Лідія Гай, хоча Ліда теж стояла поруч. Остап. Ніна Кузьмівна. Марта Литвин, сім літ. Орися.

На останній свічці вона затнулася.

Мойсей Абрамович, що стояв біля дверей, бо в православному храмі почувався, як він сам сказав, «гостем у чужій майстерні», підійшов і став поруч.

— Можна?

Дарина віддала йому свічку.

Він запалив її, тримаючи старими плямистими пальцями, і поставив з краю. Тоді промовив щось тихо. Своєю мовою. Ті самі гортанні, м'які слова, що Дарина чула вночі від Якова, тільки інші.

— За Якова, — пояснив він. — Хоч він ще й не пішов. Наші кажуть, що за живого теж можна. Якщо він іде далеко.

* * *

До вечора вузлів на нитках поменшало.

Тітка Галя прибігла о четвертій, захекана, в розстебнутій куртці.