Частина 3. Глава 10. Вибір Якова

Тридцять дев'ятий день почався з тиші.

Дарина прокинулася до світанку й довго лежала, не розплющуючи очей. Слухала. Жодного стукоту. Жодного шурхоту за полотном. Тільки цокав бабусин годинник на стіні, рівно, вперто, наче й він нарешті повірив, що в хаті можна жити.

Вона підвелася, пішла на кухню босоніж. Підлога була холодна, аж пекла ступні. На лаві спав Мойсей Абрамович, укрившись пальтом із каракулевим коміром, і його окуляри лежали на табуретці поруч, складені, акуратно, скельцями догори. Скельцями догори, подумала Дарина. Щоб нічого в них не відбивалося. Старий майстер знав, що робив.

Мама сиділа біля печі. Не спала. Мабуть, і не лягала.

Руки її лежали на колінах, на фартусі. Сірі. Тепер не до третіх суглобів. До зап'ясть. Шкіра на кісточках узялася тонкою сіткою, ледь помітною, як павутинка на старому склі.

— Не дивись так, — сказала мама, не обертаючись. — Я бачу, як ти дивишся.

— Мамо, вони...

— Я знаю, які вони. — Мама підняла праву руку. Поворушила пальцями. Повільно, з зусиллям, наче рукавичка була на розмір менша. — Ще слухаються. Ложку тримаю. Тебе обійму. А більше мені й не треба.

Дарина сіла поруч на долівку. Притулилася головою до маминого коліна, як у дитинстві, коли боялася грози. Мама поклала їй руку на волосся. Рука була холодна. Важка.

Вони сиділи так, доки вікно не посіріло.

* * *

Удень у хату йшли люди.

Тітка Галя принесла три буханки й новину: тридцять шість. Петро привіз ще дров і поскладав їх під стіною, до самої стріхи, наче хата мала зимувати сама. Баба Параска передала через Олю Кравчук горнятко маку, тертого, з медом, і наказала: «На стіл. Йому. Він, бідний, двісті років солодкого не їв». Оля передала й заплакала на порозі, а Мирось смикав її за рукав і питав, чи можна вже до тьоті Дарини, бо тьотя обіцяла.

— Завтра, — сказала Дарина, присідаючи перед ним. — Завтра, як задзвонить дзвін. Пам'ятаєш, що ми домовилися?

Мирось урочисто виставив мізинчик.

Дарина зачепилася за нього своїм.

Горпина приїхала по обіді на санях, з Катериною. Обійшла світлицю. Перевірила стіл, тарілки, свічки, дерев'яну ложку біля Северинової миски. Довго стояла перед дзеркалом, перед полотном зі знаком, і жувала губами.

— Тихий, — сказала вона нарешті. — Лідка його вколисала. Що ж, і то діло. Хай виспиться перед дорогою.

Вона обернулася до Дарини. Глянула пильно, з-під хустки, вицвілими очима, які бачили більше, ніж показували.

— А ти не спала.

— Спала.

— Не бреши бабі. — Горпина сплюнула через ліве плече. — Явдоха теж так брехала. Перед тим, як щось дурне зробити. Очі в неї ставали, як у тебе тепер. Як вода в ополонці. Спокійні-спокійні.

Дарина не відвела погляду.

Горпина довго мовчала. Тоді махнула рукою.

— Робіть що хочете, — пробурмотіла вона. — Дзеркальниці. Хоч одна б колись бабу послухала.

* * *

Найтяжче було спекатися всіх на ніч.

Дарина довго думала, як. Вигадувала причини. Відкидала. Зрештою все вирішилося само, і від того було ще гірше, бо їй навіть не довелося брехати.

Ліда написала на аркуші: «Хочу додому. Остання ніч». І глянула на Назара так, що той лише кивнув і пішов заводити «Уазик».

Мойсей Абрамович сам попросився до тітки Галі: в неї, мовляв, у сільмазі є старий барометр, ще польський, з бронзовою стрілкою, і він конче мусить на нього подивитися, бо такий бачив тільки раз, у сімдесят третьому, в Бердичеві. Галя закотила очі, але повела. Під руку.

А мама просто заснула.

Сиділа біля печі, слухала, як Дарина миє посуд. І раптом голова її схилилася на плече, і дихання стало повільним, глибоким. Дарина обережно накрила її бабусиною ковдрою. Мама не прокинулася. Тільки сірі пальці ворухнулися на ковдрі, ніби шукали щось, і завмерли.

Холод, подумала Дарина. Їй уже весь час хочеться спати. Як Остапові. Як Олені-17 біля колиски.

Вона постояла над нею. Тоді взяла лампу й пішла до світлиці.

* * *

Опівночі вона відхилила полотно.

Не все. До половини. Як учила Горпина: одним кутом, щоб знак лишався на склі, щоб скло бачило хрест у колі й пам'ятало, чиє воно.

Тріщина світилася слабко, тьмяно. Дійшла до самої рами. Внизу розходилася тонкою сіткою, як лід на калюжі, коли на нього ступиш.

А за тріщиною була світлиця навиворіт.

Темна. Тиха. Стіл стояв і там, віддзеркалений, з тією самою скатертиною в маках, тільки маки на ній були сірі, як попіл. На чолі дві тарілки. Свічки, що не горіли.

Яків сидів на підлозі біля скла, спиною до дверей. Як сиділа колись Олена. Як учора Ліда.

Він підняв голову, коли світло лампи впало на скло.

Дарина ледь не скрикнула.

Його обличчя було все в тріщинах. Не так, як тоді в коридорі, коли вони світилися сріблом. Тепер вони були темні, дрібні, густі, як на старій порцеляні. Ліва щока відшарувалася тонкою лусочкою й трималася на краю, як шматок амальгами, що от-от відпаде. Сорочка застебнута правильно. Волосся світле, майже біле. А очі ті самі. Сірі. Втомлені. Живі.

— Прийшла, — сказав він.

Голос був тихий і шерхлий, наче хтось перегортав старий папір.

— Ліда передала.

— Я знаю. — Він спробував усміхнутися, і лусочка на щоці затремтіла. — Вона гарно співала. Я стояв у дверях і слухав. Знаєш, я забув, що люди так уміють. Що голос може бути теплий.

Дарина сіла на підлогу. Навпроти нього. Поставила лампу поруч. Між ними було скло, полотно, відгорнуте до половини, і двісті років холоду.

— Що ти хотів мені віддати?

Яків довго не відповідав.

— Спершу скажи, — мовив він нарешті, — хто розіб'є скло.

Дарина мовчала.

— Мойсей Абрамович хотів, — сказав Яків. — Я чув. І пані Олена. А ти сказала «ні». І більше нічого не сказала. — Він нахилив голову набік. — Ти думаєш, я не знаю, що означає, коли дзеркальниця каже «ні» й більше нічого не каже?

— Яків...

— Ти хочеш сама.

Тиша.

— Так, — сказала Дарина.

* * *

Він не сперечався. Вона чекала, що сперечатиметься. Що проситиме. Що скаже те саме, що сказала б мама: ти молода, в тебе життя, в тебе лісник, що читає Стуса.